RvNews | Dashboard

Матеріал

10:05 07.05.2017 2023

Заголовок

Постійне посилання: https://www.rvnews.rv.ua/post/view/sim-yu_z_yarinivki_vryatuvalo_vid_smerti_nemovlya

Підзаголовок

Короткий опис

Текст

«У п’ять років залишилась я сиротою. Взяла мене до себе старша заміжня сестра. Вона мене й заміж віддала, весілля справила. Забрав мене чоловік на хутір, де й почали господарювати. В одній хаті жило нас три сім’ї: ми з Кирилом, його брат із жінкою та батьки.
 
<img src="/admin/upload_news/Така собі.jpg" alt="" width="400" height="475" />
Євдокія Борейчук
 
Дні проходили в постійній тяжкій роботі. Спали по кілька годин, бо ж треба було і напрясти, і наткати, одяг пошити, і пір’я на подушки надерти. Єдина розрада – спів. Любила я співати за роботою. Співала і за коловертом, і за верстатом.
 
А потім прийшла війна. Забрали мого Кирила в армію. Та повоював недовго: опинився в концтаборі підо Львовом. А у мене дітки дрібні, найменшеньке грудне, живу й не знаю – чи з батьком вони, чи вже, може, й сироти.
 
Німці почали вивозити молодь до Німеччини. Люди стати переховувати своїх дітей, бо ніхто не хотів відправляти свою дитину на чужину.
 
Напередодні Великодня 1943 року чорне крило біди упало на Яринівку й прилеглі хутори. Озброєні гітлерівці розійшлися по дворах, стали зганяти людей до центру села. Було в той день покладено до ями 380 людей. Не щадили ні старого, ні малого. Розстрілювали усіх. Свекрову родину постріляли, мою тітку. А з нею і усіх дванадцять душ її сімейства.
 
Нас врятувала моя дочка Марійка. Зайшов у хату солдат німецький і – прямісінько до колиски. Нахилився, щось на своїй мові до неї белькоче, а Марійка рученятка до нього тягне, ловить за носа, сміється. Я стою посеред хати й від страху отерпла.
 
А німець якийсь дивний: легенько колиску погойдує й собі до дитини посміхається. «Кіндер гут!», – каже і ще щось на своїй мові каже. Я здогадалась, що вочевидь у нього вдома теж маленькі діти є.
 
Обвів він поглядом кожного з нас, і рукою на село показує та каже: «Капут». Зачинив нас усіх у хаті й заборонив носа надвір показувати, а сам у дворі з автоматом став. Ми – до вікна: Яринівка вся у вогні.
 
Ми завмерли від жаху, а з хати нікуди не вийти, бо німчура стовцем біля дверей стоїть. Випустив нас аж тоді, як стало сутеніти. Я йому з вдячності повне відро яєць дала, він і пішов.
 
Стужилася за чоловіком, що, здається. мощі б його упізнала. А чи живий – не знаю. Одного дня тру льон на терниці, бачу, входить до двору хтось дуже схожий на Кирила. Впало у мене з рук все, зірвалася й полетіла до нього. І раптом зупинилася на місці, як укопана, неначе ноги до землі приросли.
 
– Хіба то він? То чужа людина, – зупинила думка.
– Хто ви, чоловіче? – питаю.
– Кирило… – ледве ворушить пересохлими устами. На більше слів сили не стало.
 
Бачу, що він ледве стоїть на ногах, ноги тремтять. Руки у виразках, лице зчорніло, все побороноване зморшками. Моєму Кирилові було тридцять, а цей виглядає на всі сімдесят.
 
І все ж таки це був мій Кирило. Як ми завели його до хати та роздягли, щоб помити, то я зомліла. Ребра стирчать, немов їх надіто поверх тіла та ще й кривавлять, бо обгризені нужою. Помили ми його в кількох водах, переодягли у чисту білизну. Коли б сама на власні очі не побачила, то зроду б не повірила, що можна людину до такого стану довести.
 
<img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/admin/upload_news/Львів табір.jpg" alt="" width="600" height="378" />
"До смерті пам'ятав мій Кирило той страшний концтабір..." На фото - концтабір, організований фашистами у Львові. 
 
До смерті пам’ятав мій Кирило той страшний концтабір. Розказував, що не раз через дріт люди кидали в’язням буханку хліба. Бігло до тієї буханки чоловік зо сто, а вставало хіба що двадцять. Решта більше звестися на ноги не могли.
 
Виходила я свого чоловіка, а через місяць його на фронт забрали. А нас тут потім свої розпинали, бо ж хутір під самісіньким лісом. Били мене за те, що віддала чоловіка більшовикам.
 
Надивилася моя хата усякої біди. Бачила і голод, і холод, і злидні… Коли б була вона живою, то, напевно, сто разів посивіла. Хата б посивіла. А що людина?
 
Вкоротила та війна моєму Кирилові віку. Концтабір пережив, а потім на фронті в ногу його поранило, живота прострелили, контузило. Пережив він тяжкі операції й повернувся з фронту інвалідом першої групи. Бог відміряв йому земного віку небагато – всього 50 літ. Помер навесні, як садки цвіли".
 
Зосталася Євдокія Григорівна вдовою з чотирма дітьми у своїй хутірській хаті. Сама орала, сіяла, косила, жала, молотила… Повіддавала дочок заміж. Оженила сина.
 
А на схилі літ доля послала їй ще одне випробування: згоріла її хата. Спробувала було міського життя, бо дочки у Рівному живуть, та довго не витримала. Не змогла. Тож повернулася до Яринівки, де й доживала віку при дочці Марії.
 
Діждала Євдокія Григорівна десятьох онуків і двадцятьох правнуків. Родина, як і вона сама, вдалася на славу – співуча й голосиста. А спів – жінка переконалася –біль перемагає.
 
Ще у 95 років Євдокія Григорівна виступала на сцені. Співала б ще, так голосу вже не стало.
 
У її сторічний ювілей в 2012 році, як з’їхалися до неї діти, онуки й правнуки, сказала: «Наче й прожила я, діти, багато. Але стільки ще не вижитого в серці…» З тим невижитим і пішла за межу. Може там жити легше?!
 
Історична довідка: 
На світанку <a style="color: #333399;" href="https://uk.wikipedia.org/wiki/17_%D0%BA%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%8F">17 квітня</a> <a style="color: #333399;" href="https://uk.wikipedia.org/wiki/1943">1943</a> року село Яринівка оточили гітлерівці. Людей в село пропускали, але із села не випускали нікого. Ще в суботу привезли полонених з <a style="color: #333399;" href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D0%B5">Березного</a> і змусили копати яму. Всіх людей загнали в школу і закрили. Біля дверей стояв староста села і держав списки жителів села в руках. Староста по списку викликав людей. Ті сім'ї, в яких були юнаки і дівчата, що мали їхати в <a style="color: #333399;" href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BC%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0">Німеччину</a>, а не поїхали — розстрілювали. Інших відводили німці вбік і заставляли бути спостерігачами. За відмову їхати на примусові роботи в <a style="color: #333399;" href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BC%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0">Німеччину</a> було розстріляно більше 342 жителів села. Приміщення школи було спалено німцями.
Разом з українцями було розстріляно більше 130 поляків, які жили на хуторі Панєво. Із спогадів пані Зволінської, яка разом із сім'єю побувала в селі в 1989 році: «12 квітня 1943 року, а це була Вербна неділя, на хутір завітали озброєні гітлерівці. Юнаків і дівчат, яким було 14 і більше років посадили на підводи і повезли до Березного. А всім іншим жителям наказали з'явитися до школи. Тут вони були розстріляні разом із іншими жителями села».
 (Додано з Вікіпедії)
 
На фото зверху: Братська могила жертвам фашизму в селі Яринівка
 
Людмила МАРЧУК

Додатково

Джерело

Посилання на джерело

http://

Автор

Перегляди

SEO

Ключові слова

Опис

Редагувати матеріал форма редагування матеріалу

Матеріал

Додатково

SEO

Головне зображення

Публікація

Статус

Оприлюднити

Категорії

Зв’язані матеріали

Теги & SEO

RSS

Підтвердження

В кошик

Langdon's Birthday

Frodo Updated His Profile

Nora Joined Mailing List

Cron Job 254 Executed