Постійне посилання: https://www.rvnews.rv.ua/post/view/quot-lev-quot-_u_rivnens_komu_parku
На території рівненського парку ім. Тараса Шевченка, неподалік від вул. Соборної, всупереч усім законам про декомунізацію, і досі збереглося невелике погруддя, що увічнює Олеко Дундича, іменем якого донедавна називалася одна із рівненських вулиць. Напис на постаменті пафосно описує такого-собі лева з серцем милої дитини, з яким ніхто не зрівняється у відвазі, доброті та сердечності…
Під вказаними словами стоїть підпис багаторічного члена ЦК КПРС Клима Ворошилова – одного з архітекторів комуністичного устрою. Від так-званої громадянської війни, героєм якої став Олеко Дундич, сам Ворошилов ухилявся, віддаючи перевагу партійній роботі. А відтак його враження про офіційного, і тим більше загиблого героя тої війни складно вважати неупередженим чи бодай щирим… Не відомо навіть, наскільки вони узагалі були знайомі.
Натомість рядові мешканці тогочасної Рівненщини геройства Дундича запам’ятали по-своєму і спогади ці неабияк контрастують з радянською легендою. Про це ми дізналися, спілкуючись з членом національної спілки краєзнавців Олександром Міщуком, який багато років поспіль проживає у с. Малинівка, Гощанського району.
Фото, що ви його бачите нижче датоване далеким 1920 р. Фотограф Лев Тивончук зробив груповий знімок учнів школи у с. Коростятин (так Малинівка називалася іще 100 років тому). Голова спілки ветеранів АТО «УВО» Сергій Пандрак зберігає його, як сімейну реліквію: каже, що серед учнів є також і бабуся його дружини. Як бачимо, усі діти на головах мають каптурики з тризубом, в які їх зодягнули вчитель Дмитро Марчук та тодішній сільський священник о. Лукаш Андрійчук, який, на додачу був полковником армії УНР. Цим людям випало кількадесят років протриматися на самісінькому вістрі національних змагань на Рівненщині…
Зовсім інша доля спіткала двох вояків УНР, один з яких був галичанином, а інший походив зі східної України і мав псевдо степовика (на фото у верхньому ряду, по краях). На той час чоловіки саме лікувалися у місцевому госпіталі. Через кілька днів після того, як було зроблено це фото їх по-звірячому порубали солдати з армії Будьонного…
Варто згадати, що у селі Коростятин на той час проживало більше сотні свідомих українців, що робило його національним осердям тогочасної Гощанщини.
4 червня 1920 р. у село увійшла частина Новгород-Сіверської дивізії під командуванням вищезгаданого Олеко Дундича. Солдати, які не вирізнялися зразковою дисципліною, тут-таки кинулися на пошуки грошей. Природньо, що перед усім почали їх шукати у примітному помешканні священника.
Самому о. Лукашу тоді пощастило утекти. Натомість нападники порубали його батька та іще чотирьох селян. Без зайвих церемоній увірвалися до церкви, де на той час відбувалося вінчання. Старожили згадували, що сам командир в’їхав туди на коні. Молодого застрелили на місці, молоду забрали з собою…
Хворих вояків УНР довго катували: перед смертю викололи очі, відрізали вуха та геніталії…
Своїх коней поприпинали на місцях старовинних козацьких курганів. Деякі з них було насипано козаками Богдана Хмельницького під час відступу з поля Берестецької битви. Інші стояли іще давніше - з часів повстання Северина Наливайка. Після кількамісячного простою тварини дощенту витоптали історичну пам’ятку … Те ж, що все-таки вціліло через кілька років пустили під каток будівники колгоспу. На могилах козаків звели гараж та склад хімічних добрив…
Такими були доблесні соратники «лева із серцем дитини», бовван якого і досі «прикрашає» рівненський парк. Якщо раптом діти запитають вас, що ж то за дядько такий, для повноти вражень не завадить розповісти їм також і цю історію…
Максим КОЛОМИС
Вибрано елементів :
Перетягніть файли сюди, щоб завантажити
або
Максимальний розмір файлу : 50 Мб
Вибрані елементи