RvNews | Dashboard

Матеріал

22:30 23.01.2019 2011

Заголовок

Постійне посилання: https://www.rvnews.rv.ua/post/view/1548275437-yak-mlinivchanin-mikola-chmil-disidenta-z-moskvi-poeta-senchina--likuvav

Підзаголовок

Короткий опис

Текст

У кожного з нас бувають миті, коли занурюємося до джерел власної совісті і намагаємося ревізувати свої вчинки, дії, важливі життєві кроки. Якось така філософська струна забриніла в душі млинівчанина Миколи Васильовича Чміля – відомого на Рівненщині і за їх межами лікаря-нарколога, колишнього лікаря-ординатора судово-експертного чоловічого відділення Волинської обласної психіатричної лікарні №1. Цей лікувальний заклад розташовувався в Олиці на території замку князя Радзівілла: замкові приміщення відбудував, добудував, трансформував у лікувальний заклад на 900 ліжкомісць відомий лікар і відмінний господарник Ярослав Миколайович Бутринський.
Отож Микола Васильович, ревізуючи миті і роки свого життя, спробував дати відповідь на запитання, яке поставив власному сумлінню: «Що в житті  доброго я зробив? Чим допоміг людям?»
Мандруючи сторінками власного життєпису, млинівчанин «відкопав» цікавий спогад, який, не сумніваюся, хотіла б записати у свій життєвий актив кожна совісна людина…
<h3>Після московської «зубодробилки»</h3>
У 1976 році, у розпал брежнєвщини, у Волинську психіатричну лікарню №1 направили чотирьох дисидентів із Москви з так званої групи Сахарова. Як згодом з’ясувалося, всіх, хто виступав проти радянської влади, мав власну думку на ті чи інші політичні процеси в Країні Рад та які не збігалися з офіційною радянською ідеологією і потрапили в поле зору чекістів,  оперативні кадебісти розіслали по всьому СРСР. 
<div class="image-in-post-container"><img src="https://admin.rvnews.rv.ua/uploads/full_size/2019/01/23/f74b0ec8a3bc7fa31b7f7588c925ad3e.JPG" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Микола Васильович Чміль</div>
</div>
Отже, завідуючий відділенням психлікарні викликав Миколу Чміля і провів інструктаж:
– Миколо Васильовичу, справа серйозна, я буду «вести» двох дисидентів, одного – завідуючий другим  відділенням, а поетом Сєнчиним опікуватиметеся ви.
До речі, тоді один із психіатрів лікувального закладу  якимсь чином відкараскався від такої довіри.
Одним словом, у психіатричному відділенні мали визначити: потрапить людина на лаву підсудних чи ні. Микола Чміль ознайомився з історією хвороби свого московського пацієнта. Попередній діагноз – шизофренія. Щоправда, амбулаторно визначений діагноз треба було  підтвердити чи спростувати в ході лікування і спостережень за хворим. Лікування призначається лише тоді, якщо з допомогою клініко-психологічної методології встановлять діагноз.
І ось перед Миколою Чмілем – високий, інтелігентного вигляду і спортивної статури пацієнт. Лікар відразу зауважив: хворий без зубів: мабуть, наслідки «зубодробилки» ревних оперативників спецслужби. Очі в москвича сині,  «як волошки в житі». Після тижневого перебування в лікувальному закладі він уже володів інформацією про лікаря – люди ж освічені і досить скоро зорієнтувалися, хто чим дихає.
Лікар почав обстежувати підопічного і визначати рівень його інтелекту  з допомогою тестів, психіатричних атласів. Цікаво, що лікар може мати нижчий інтелект від свого пацієнта, але фахівець знає, як визначається рівень IQ.
<h3>Діалог із дисидентом</h3>
Після двох тижнів лікування дисидент Сєнчин викликав лікаря на відверту розмову. Ось діалог, який млинівчанин і досі зберігає в пам’яті.
– Миколо Васильовичу, у мене шизофренія?
– Ні, – відповідає лікар.
– А мені сказали, що є.
– Де і хто  вам сказав?
– У Москві. Лікар-психіатр у поліклініці виставив мені попередній діагноз «шизофренія». Невже у вас немає документів із Москви?
– У вас немає шизофренії, товаришу Сєнчин, – впевнено підсумував розмову Микола Чміль, хоча «московський документальний супровід» був на столі психіатра.
– Будете мати неприємності, – зреагував на цю відповідь пацієнт. – Миколо Васильовичу, ви – молодий психіатр, поставте мені шизофренію і ведіть на ЛКК ( лікувально-лікарська комісія). На вас уже тиснуть?
– Тиснуть, але я маю право на об’єктивне лікування, спостерігати за вами до місяця і лише на підставі цього можу визначитися з остаточним діагнозом.
– І не будете ставити шизофренію?
– Ні, не буду.
– А який діагноз поставите?
– Поставлю невроз. Соматогенний чи психогенний. Але то невроз, а не психоз.
Невдовзі завідуючий відділенням поцікавився, коли лікар представить Сєнчина на ЛКК.  Микола Васильович поінформував, що має час, хоча колеги дружньо виставили діагноз  «шизофренія» трьом дисидентам-москвичам, а це означало призначення відповідного лікування. Якщо здорову людину «лікувати» такими препаратами як трихтазін і галаперидол, фазежін і феналол, то ними і здорову людину «заганяють» у шизофренію.
Утім, після двох тижнів Микола Васильович доповів головному лікарю, що готовий представити пацієнта на ЛКК.
– Що ти йому поставив? – відразу запитання.
– Невростенія, гіперстенічна форма, – спокійно відповів лікар.
Головний покрутив головою, а тоді в глибокій задумі видавив із себе:
– Ну, дивися…
<h3>Психіатр страху не відчував</h3>
 Кожен із п’яти членів ЛКК – відмінний і визнаний фахівець у галузі психіатрії, налаштувався вислуховувати аргументи Миколи Чміля. До речі, пан Микола не тільки переймався діагнозом московського дисидента, а й домовився з місцевим стоматологом, аби той поремонтував пацієнту зуби. Згодом стоматолог із болем розповідав, як «опікуни» позбиткувалися над поетом: йому навіть кутні зуби вибили.
Микола Чміль доповів комісії про стан свого підопічного. На цю мить зайшов головний лікар. Вмостився на кріслі і запитав:
– Ваш діагноз?
– Неврастенія, - коротка відповідь. Секретар комісії добросовісно занотовує розмову…
Ніхто нічого не заперечив та й жодного слова не вимовив. У супроводі двох дужих і напівп’яних санітарів лікар зі своїм пацієнтом залишили засідання ЛКК.
По дорозі в палату дисидент не втримався і народив таку репліку:
– Ой, Миколо Васильовичу, «коптити» вам рядовим психіатром ще довго і довго. Та й хто знає, чим завершиться ваша історія зі мною.
Москвич надто переймався долею свого лікаря, водночас сам психіатр жодного страху не відчував, бо роботу виконав якісно і професійно…
<h3>«Ты что творишь, Чмель?»</h3>
Наступного дня Миколу Чміля викликали в кабінет головного лікаря. Той навіть не запропонував присісти, а відразу кудись зателефонував.
– Я його викликав, – доповів комусь у слухавку. Мабуть, на іншому кінці попросили передати слухавку психіатру, що головний лікар майже миттєво  зробив.
– Вы доктор Чмиль Николай Васильевич? – почулося в слухавці.
– Із ким маю честь розмовляти? – у свою чергу поцікавився Микола Васильович.
– Майор комитета госбезопасности, – і співрозмовник назвав своє прізвище, яке з роками стерлося зі скрижалів пам’яті лікаря.
– Почему вы больному Сенчину не ставите диагноз «шизофрения»?
– Тому, товаришу майоре, що в нього немає шизофренії, – пояснює лікар.
– Ты что творишь, Чмель! – гаркнуло в слухавці.
Не встиг психіатр пояснити, що саме він «творить», як надійшов наказ:
– Отдай трубку главврачу.
Із подальшого діалогу вдалося з’ясувати, що кадебіст цікавився, чи психіатр – член КПРС.
– Нет, нет, – заперечив головний лікар.
А коли розмова завершилася, звернувся до підлеглого:
– Миколо, що ти наробив?
– Я творю, – відповів йому Чміль, послуговуючись шойно почутою фразою майора КДБ.
В Олику дисидентів більше не направляли
Зрештою, головний лікар наказав передати поета Сєнчина на лікування завідуючому відділенням, який успішно виставив діагноз «шизофренія» двом своїм пацієнтам-дисидентам. Не оминув такий діагноз і поета Сєнчина.
Згодом москвичів забрали з Волинської психіатричної лікарні № 1, а куди відвезли – Микола Васильович і досі не знає. Може, у спецпсихлікарню в Дніпро, де були значно жорсткіші умови утримання і лікування і де у свій час колами пекла ходив генерал Григоренко. Але це лише припущення лікаря.
До речі, більше дисидентів у Волинську психлікарню не направляли…
Уже в роки горбачовської відлиги Миколі Васильовичу розповідали, що в Олику приїжджало четверо високих інтелігентних мужчин і цікавилися, де працює «молодой врач Николай Чмель». Колишній колега млинівчанина скерували їх у Волинський наркодиспансер, який  колись мав очолити Микола Чміль, але згодом від цієї посади відмовився. Незнайомці побували і там, але лікаря Чміля не знайшли, бо на той час він працював у Млинові. На жаль, його колеги випустили з пам’яті цей факт.
Утім, якщо це були колишні дисиденти, то Микола Васильович потішився, що вони вижили в лабіринтах совєтської психлікарні…

Додатково

Джерело

Посилання на джерело

http://

Автор

Перегляди

SEO

Ключові слова

Опис

Редагувати матеріал форма редагування матеріалу

Матеріал

Додатково

SEO

Головне зображення

Публікація

Статус

Оприлюднити

Категорії

Зв’язані матеріали

Теги & SEO

RSS

Підтвердження

В кошик

Langdon's Birthday

Frodo Updated His Profile

Nora Joined Mailing List

Cron Job 254 Executed