RvNews | Dashboard

Матеріал

23:40 26.10.2018 2287

Заголовок

Постійне посилання: https://www.rvnews.rv.ua/post/view/1540586446-katerina-boychuk--muzikant-pragne-do-svobodi

Підзаголовок

Короткий опис

Текст

…З першими акордами роялю на сцені розпочинається не просто концерт, а своєрідне дійство.  Виконавиці поєднані не лише спільним відтворенням шедевру – бетховенського Романсу Фа-мажор. Їх можна слухати із заплющеними очима - і тоді ніщо не заважає малювати в уяві картини  за пристрасною, інтригуюче-трагедійною рапсодією  Моріса Равеля «Циганка» або блискучою романтичною Інтродукцією та Рондо-Капричіозо Каміля Сен-Санса. Але не менш цікаво спостерігати за рухами музиканток, їхнім емоційним сприйняттям спільної гри.
Катерину Бойчук знають чимало рівнян, адже тут живуть рідні й близькі їй люди, а рівненська сцена пам’ятає аншлаги на концертах з її участю. Хоча Катя змалку навчалася у Львівській  середній  спеціалізованій школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької, а згодом закінчила Київську музичну академію імені Петра Чайковського (клас Богодара і Мирослави Которовичів), проте перші кроки до музики робила, звісно ж, удома.
Отже, про те, як починався шлях до великих сцен і чим нині живуть українські музиканти – вони розповіли «Рівненським новинам» під час жовтневої зустрічі.
–  Катерино, почнемо з питання, яке мучить, може, не стільки юних музикантів, як їхніх батьків.  Як музична рутина ( а в навчанні гри на скрипці вона чи не найбільша)  не відбила у дівчинки Каті бажання навчатися гри на скрипці?
Катерина Бойчук: – Просто мені щастило на викладачів. Вже тоді вони були креативними, хоч навряд чи хто знав  слово «креатив».  Ось перший урок – я приходжу на скрипку, а мій викладач бере яблучко, й ми починаємо  його різати: «Дивися, ось ціла нотка, це половинка, а це – четвертинка». Потім  ми його з'їли. Я думаю:  «От класно на скрипці вчитися – яблука собі їси!». А згодом я це собі взяла на замітку. Зараз  також викладаю, є в мене учні, дорослі й маленькі. І коли я згадала про це яблучко з ученицею – зразу налаштувалися. Дитині одразу цікавіше й вона долає свій страх перед тим, чого поки що не вміє. Звісно, потім все одно починається – постановка рук тощо...
– А в тебе була така «ломка», коли руки й смичок потрібно виправляти, неправильна постановка? – Чимало юних скрипалів кидають навчання саме на цьому, власне початковому, етапі… 
Катерина Бойчук: – Ой, було... Я кидала навчатися з самого початку.  Руки мені поставила Людмила Василівна Корнілова, педагог від Бога.  Наші сім’ї дружили, от вона якось  прийшла до нас в гості, і каже: «Олічко (сестра  моя вчилася гри на віолончелі) – ти молодець, а тепер давай, Катрусю, покажи нам, що ти вмієш». І тут – «Боже, який жах!»… І руки не так, і постановка – не так...  Я склала скрипку і кажу: «Все. Не буду грати».  Я ж Лев і Тигр за гороскопом – як це мене не похвалити?  Словом, більше двох тижнів не доторкалася до скрипки, але ж мама – музикант, і сама Людмила Василівна так потихеньку,  потихеньку стали мене повертати до інструменту. Я ходила на заняття до Людмили    Василівни через день.    А потім – Львів… 
– Мабуть, для музиканта, який прагне бути солістом, просто необхідні лідерські якості, а ще більше – наполегливість, вміння не здаватися. Відомо, що ще в десятирічці ти перемагала на шкільних олімпіадах - як-от у четвертому класі - на олімпіаді серед випускників школи.  А ще по закінченні школи отримала відзнаку… по класу гри на фортепіано.  Тож не дивно, що згодом так прискіпливо обирала собі концертмейстера для спільних виступів…
<div class="image-in-post-container"><img src="https://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2018/10/26/1f63708c5274d3be3554f5c1a54f728c.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Катерина Бойчук (скрипка) та Владислава Крускаль. Фото Олександра Зубка</div>
</div>
Катерина Бойчук: – Це правда. Владислава – не просто концертмейстер. Ті, хто до нас ходить на концерти – знають, що в нас родзинка – Владислава, яка виконує сольний твір...
Владислава: – Це «Острів радості» Клода Дебюссі. Я виконувала його на конкурсі  Олександра Скрябіна в Парижі. Він дуже яскравий, віртуозний, розмаїтий...
– Де починався твій шлях до музики?
Владислава Крускаль: – Я з Кривого Рогу. Ми от про себе жартуємо: «КривоРівне» (сміється).  Моя мама скрипалька, тато не музикант, як і в Каті. Мамина подруга, піаністка – це мій перший педагог у музичній школі. Мамі так подобався дуже багатий, різнобарвний  репертуар фортепіанний, що вона вирішила  мене віддати на фортепіано до своєї подруги. Навчалася  в музичній школі, потім у Криворізькому музичному училищі у Маргарити Матвіївни Кратінової, свого улюбленого педагога...
– Ось і проявилася тяга до музики в дітей музикантів.  А як ви з Катериною зустрілися й почали грати разом? 
Владислава Крускаль:  – Я поїхала до  Національної музичної академії, у Київ,  і там, вже будучи на четвертому курсі, почала працювати в Мирослави Богодарівни Которович.  Катя – теж. Тут ми з Катрусею й зустрілися.  У нас був спільний чудовий твір – «Каприс» Кароля Шимановського. З цього все й почалося.  Ми грали в концертах, але небагато, час від часу перетиналися...
Катерина Бойчук: А потім я поїхала на конкурс «У благословенні скрипалевих рук»  до Тернополя (до речі, там теж  у мене премія).  Я зателефонувала Владиславі, попросила приїхати. Знаєте, як людина проявляє себе в таких конкурсних змаганнях?  – усі ці  вступи, нерви...  Такі емоції. І ось у таких складних ситуаціях (конкурсні обставини - це взагалі стрес страшенний) я зрозуміла, хто насправді Владислава  -  зібрана, витримана, блискавична реакція, і водночас - неймовірно творчо обдарована.  Підтримка з її боку була шалена. От з того часу ми разом граємо вже вісім років… 
– Але дует – це лише частина вашого творчого життя, яке нарізно також триває, і дуже інтенсивне, особливо в останні роки. Скажімо, Владислава стала лауреаткою міжнародних конкурсів не лише в Парижі, про що вже згадали. А й у Мадриді, в італійській Сицилії, в Ізраїлі, трохи раніше - перемоги на конкурсах імені Алемдара Караманова в Симферополі та Генріха Нейгауза в Кіровограді (нині – Кропивницький).  Тим часом Катерина упродовж п’яти років співпрацювала з національним камерним ансамблем «Київські солісти»… Чому все ж таки перейшла до «Віртуозів Києва»?
Катерина Бойчук:  –  Музикант прагне до свободи. Я думала про власні проекти,  почала їздити на фестивалі, за кордон, з Владиславою  (Владислава – це взагалі людина, з якою, я відчуваю,  мені потрібно співпрацювати завжди) – і тут раптом створюється оркестр «Віртуози Києва».  Це щось нове, не державна структура.  Ніяких моментів «за свій рахунок»… Тут підтримується будь-яка ідея, творча ініціатива.  Ми почали дихати на повні легені -  творити, запрошувати іноземних музикантів для спільних проектів, їздити, обмінюватися досвідом. Це взагалі шикарно.
<div class="image-in-post-container"><img src="https://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2018/10/27/162b4083aaa24a0c32145cd077976f38.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption"> Фото Василя Шевченка</div>
</div>
– Кому належить ідея «Віртуозів…»?
Катерина Бойчук:  – Ідея та створення належить  компанії «Світло концерт», директор якої – Євгеній Кривін.  Це унікальна на сьогодні в Україні компанія.  Він робить концерти, збирає публіку, організовує зал -  це підхід, який давним-давно в Європі існує. Кожен  вартісний музикант там має свого агента музичного, і вони будують свою творчу лінію разом.  Наш диригент – Дмитро Яблонський – відомий у світі музикант, номінант на премію Греммі.  У нас також є  і режисер, і промоутер. Це те, чого взагалі  досі немає на українському ринку академічної музики. Упродовж 5 років Євгеній Кривін розкручував свою компанію,  і в один момент, що вже може утримувати оркестр.
- «Віртуози Києва» щомісяця дають близько десяти концертів, які проходять із аншлагами. А українська музика тут має місце?
Катерина Бойчук:  – Звичайно!  Нещодавно ми записали диск Валентина Сільвестрова,  до його 80-річчя. Увійшли туди такі знакові твори, як  «Messenger», «Вечірні серенади»… – там великий перелік. 
– Скільки приблизно альбомів «Віртуози  Києва» записують упродовж року?
Катерина Бойчук:  – Пригадую – ми випустили всі симфонії Шостаковича в обробці Рудольфа Баршая, записали  концерт і симфонію Касина Кара-Караєва, зараз готуємо диск з азербайджанським  шикарним баритоном Азером  Рзазаде, записуємо з ним арії,  записали симфонію «Нізамі» Фікрета Амірова... Така кількість, що одразу все не згадаю. Записали цілий альбом з Борисом Гребенщиковим... Все це можна придбати через Інтернет.  Диски... можливо, це відходить, хоча лишається як особливий сувенір.    Єдине,  чого хотілося б побажати всім нам – щоб у нас запрацював цей ринок. Загалом у світі, якщо твори композитора видаються - це підлягає оплаті.  А в нас композитори можуть  прохати:  «Будь ласка. зіграйте – дякую...».  Тому й у Європу наші композитори намагаються виїхати. Адже треба якось жити. Так ми втрачаємо таланти, і навіть геніїв… Ось Максим  Шалигін, Олексій Ретинський – вони виїхали,  і пишуть шикарну музику.  Мабуть, частково їхньому успіху сприяють нормальні умови й правила на музичному ринкові.  Мені шкода...
<div class="image-in-post-container"><img src="https://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2018/10/26/20be37477b0354192db3289265589079.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Фото Олександра Зубка</div>
</div>
– Катю,  сьогодні спостерігаємо такі  тенденції. Одна - це обдаровані молоді музикальні люди, котрі не вірять у свої сили, а може, просто скромні,   і відтак не подаються на творчі конкурси під час фестивалів або ж у сильні колективи.   Інші -  також досить талановиті люди, самовпевнені, які незле оволоділи певною технікою,  пограли в колективах різного рівня за кордоном, але коли приїжджають сюди, і ти слухаєш концерт – іноді відчуваєш – чогось бракує – душі чи що? Є, звісно, й золота середина, але шкода, якщо таланти до кінця не розкриваються. 
Катерина Бойчук:  – Так, сьогодні посередність може вирватися завдяки самовпевненості.  Але думаю, що це ненадовго.  Я не знаю, чому так буває. Мабуть, ми дуже помиляємося, що сидимо на одному місці, бо тоді в нас немає розвитку.  Ми боїмося – бо нам, на жаль, нерідко кажуть, що от ти ніколи не зможеш,  такого не буде – квиток в Америку коштує 20 тисяч доларів, тому це недосяжно…  І тоді ти  справді закриваєш для себе ці двері:  «Це точно не вдасться,  ну якось тут вже тоді»...  У старшого  покоління ця боязнь дуже присутня – але  якщо до мене підходять молоді й просять поради – я завжди кажу: «Не треба нікого слухати, це – шанс».
– Ти вважаєш, що  конкурс може людині відкрити перспективи?
 Катерина Бойчук:   – Я особисто конкурси не люблю, але вони потрібні. Багато відомих музикантів по-різному про конкурси відгукуються. Але…  вони виховують, вишколюють сценічний характер сценічний, витримку. І потім -  коли  ти входиш на сцену або подаєшся на якесь прослуховування  в оркестр, або шукаєш вакансії на роботу – до учасника  конкурсу, переможця – зовсім інше ставлення. Той, хто читає таке резюме, вже розуміє твій статус. Бо престижні конкурси просто так неможливо виграти, без технічних якостей, віртуозності тощо. 
– У яких конкурсах ти брала участь?
Катерина Бойчук:  – У багатьох. Третя премія на конкурсі Джорджа Енеску, на українських конкурсах  в Ужгороді, Львові, інших містах...  Останній  у мене взагалі відбувся у Нью-Йорку – е був конкурс Джорджа Гершвіна. Я там отримала третю премію і диплом за найкраще виконання французької музики- це була моя така остання, але дуже вагома, перемога.    
– Катю, іноді ти берешся за джаз...
Катерина Бойчук: – Ми його виконуємо більше в оркестрі, коли з джазменами  виступаємо. Вони пишуть оркестрові партії, і ми їх блискуче виконуємо. Я тільки-но  доторкнулася до Гершвіна, тому що на нью-йоркському конкурсі в обов’язкову програму входили твори цього композитора. Але це, знову ж таки, – джаз в класиці. Це не імпровізація, це зовсім інше.  Люди цьому вчаться, вдосконалюються, і з цим  народжуються. А я все ж таки  академічний музикант.
– Таллін, Хельсінкі, Нью-Йорк, виступи в Австрії на честь інавгурації України в ОБСЄ…  Цей гастрольний перелік можна продовжувати.  І ось щойно Катерина Бойчук з’явилася в Україні, як знову поновила спільні концерти з Владиславою Крускаль,  і  поспішила з концертом до рідного Рівного… 
Катерина Бойчук: – Цей концерт був для нас дуже важливим. В Україні ми взагалі упродовж року не грали (у Нью-йорку я співпрацювала з піаністом Майклом Буличовим), скучили за нашою публікою, а публіка – за нами.   Чекали цього й батьки... Склали програму – «Best of the best»  – не тільки для вас, але й для нас.  Хотілося заграти те, що ми любимо, що в нас найкраще виходить. Програма надзвичайно віртуозна. Складно було обрати твір для початку, тому що все таке, що можна грати на «біс».  І, звичайно, ми показали останні здобутки з конкурсу Гершвіна – зіграли цю фантазію Ігоря Фролова на теми опери Гершвіна «Поргі та Бесс»,  і  Прелюдію Дж. Гершвіна.  Всі твори складні для виконання, немає на чому продихнути. Я ще вирішила включити собі сольний твір – «Баладу для скрипки» Ежена Ізаї (бо Владислава завжди грає соло, а я раніше в концерті не грала).
<iframe src="//www.youtube.com/embed/8nXuqW1aTA4" width="100%" height="400" allowfullscreen="allowfullscreen"></iframe>
Ігор Фролов, Концертна фантазія на теми з опери Дж.Гершвіна «Поргі і Бесс». (Актова зала Рівненського музучилища.)
– Катю, упродовж насиченого творчого життя зіграна маса творів, у тому числі авангардних. То все ж таки – хто для тебе – найбільший геній в музиці серед композиторів? 
Катерина Бойчук: – Бах. Це композитор, музику якого я все життя осягатиму, структуру побудови його творів – сонат, партит для скрипки...
–  А чи існує твій виконавський ідеал серед молодих музикантів?
– Я захоплююся  мистецтвом багатьох молодих виконавців, і помічаю, що їх з’являється все більше – як грибочки ростуть.  Назвати когось одного не можу, бо навіть не встигаю стежити за всіма. Але мій останній трирічний досвід, коли  я почала їздити в Європу, Америку – показує: немає жодних стандартів,  не можна рівнятися на когось, потрібно бути собою, розвиватися своїм шляхом. Так, звичайно, є інші, я ними пишаюся, їх дуже поважаю,  але  все ж таки вважаю, що треба бути собою – це найголовніше.
– Твоя сестра Ольга (виходячи зі спогадів дитинства) - віолончелістка?
Катерина Бойчук. Як і мама, теж, до речі, Ольга. Тут, у Рівному,  ми грали разом у концерті для скрипки з віолончеллю, органом і оркестром.  Взагалі разом грали неодноразово, виконували на Рівненській сцені твори Зубицького. Але  Оля працює у Львові в Оперному театрі та в Органному залі, виховує синочка, я ж – у Києві… Для спільних виступів нам дуже бракує часу.
– Яка з країн була найбільш сприйнятливою до твоєї музики, твого виконання?
Катерина Бойчук. – Свіжі спогади – в Сполучених Штатах дуже тепло приймали. Взагалі люди в Америці й Європі виглядають  більш щасливими,  у нас обставини так склалися – війна, ці недостатні й водночас непомірні комунальні послуги  – це все відбиток навіть на обличчях залишає. Мені прикро такі речі визнавати, але одразу ж це все помічаю, як тільки сходжу з літака. Натомість соціальна, економічна захищеність, впевненість знімає  з людини скутість.  Разом з тим – візьмемо від зворотнього. Коли є гармонія в душах, розуміння прекрасного, в тому числі музики, – тоді з’являється більше культурних проектів, більше меценатів, які підтримують їх – і країна змінюється...  Ті, хто ходить на концерти класичної музики – вони так і живуть у нас – від зворотнього. Це НАША публіка. У неї вдячні захоплені очі. У Рівному, де так багато знайомих людей – тим паче. Це наш Острів Радості.
– А яку попсу ти можеш слухати?
Катерина Бойчук. – Я, мабуть, попсу не слухаю, бо ту сучасну музику, яку я слухаю, не вважаю попсою.  Ціле літо прослухала рок-н-ролл. Або, скажімо, Бі Джиз чи Стіві Уандер – це популярна музика, що стала класикою, це вже рівень... Ми в складі «Віртуозів Києва»  мали концерт з «Океаном Ельзи» – ну хто ж їх назве попсовими?
 – Як ти вважаєш, наскільки радіо сьогодні формує музичні смаки?
Катерина Бойчук.  – Мені здається, що цей злам десь зараз саме проходить – поворот від низькопробної до  інтелектуальної музики. Приємно, що нас запрошують, останнім часом дуже активно,  в Києві на радіо, і мене особисто, і з Владиславою.  Я взагалі в прямих ефірах постійно тепер граю,  мені це дуже приємно. Це правильно, адже потрібно задавати рівень – а як, як не через радіо, для людини, яка не має можливості прийти на концерт з різних причин, але має ось це джерело – приймач – сформувати цей смак. І таких слухачів не заманиш потім шансонами й таке інше.
– Серед української публіки дедалі більшої популярними стають салонні вечори, коли сприйняття музики посилює обстановка затишного невеликого залу або музею. Ви брали в таких участь?
Катерина Бойчук.  – Звісно, не раз… Приємно грати серед шедеврів образотворчого мистецтва в Ужгороді чи, скажімо, в будинку Ханенків у Києві...  Ось у музеї Ханенків максимум 75 людей можуть поміститися, і що цікаво  – люди йдуть, часто важко дістати квиток... Вони працюють класно. Знаю, що рівненські музиканти також грають по замках Західної України - можливо, нам також вдасться порадувати своїм мистецтвом глядачів у Дубні чи в Острозі… Дуже цього хотілося б.
– Українські музиканти нерідко скаржаться, що їх недофінансовує наша держава... Це правда?
Катерина Бойчук: – Думаю, це більше стосується саме обласних філармонійних колективів.  Є відмінність між фінансуванням колективів однакового рівня у столиці і в регіонах, і це шалено несправедливо. Бо якщо оркестр академічний – артист повинен заробляти в ньому однаково – що в Рівному, що в Києві.  Думаю, великою мірою відповідальність за таке недофінансування лежить на керівниках культури. 
 
Розмовляла та записала відео виступу віртуозів Дарина Вітер

Додатково

Джерело

Посилання на джерело

http://

Автор

Перегляди

SEO

Ключові слова

Опис

Редагувати матеріал форма редагування матеріалу

Матеріал

Додатково

SEO

Головне зображення

Публікація

Статус

Оприлюднити

Категорії

Зв’язані матеріали

Теги & SEO

RSS

Підтвердження

В кошик

Langdon's Birthday

Frodo Updated His Profile

Nora Joined Mailing List

Cron Job 254 Executed