RvNews | Dashboard

Матеріал

09:24 28.05.2018 1268

Заголовок

Постійне посилання: https://www.rvnews.rv.ua/post/view/1527478507-v-kazahskih-stepah-karavsya-ne-tilki-taras-shevchenko-a-sche-y-tisyachi-yogo-naschadkiv

Підзаголовок

Короткий опис

Текст

Досі не розкриті  білі плями нашої історії щодо категорії  депортованих із Західної України у 1940-1941 роках. Більшість із тих, кому довелося сповна зачерпнути ківш горя, похоронити в чужих стенах батьків, малих дітей, і в лихолітті якось дивом врятуватися, вижити, дожити до незалежної Української держави, так і пішли з життя, не почуваючись у своїй країні повноправними громадянами.
Не всі дочекалися і не на всіх є листи реабілітації. У радянській системі ці люди все життя прожили ізгоями – з тавром ''ворога народу", не маючи права на здобуття бажаної освіти та самореалізацію, права на працю за покликанням і здібностями. До того ж, це тавро лягло на плечі їхніх дітей, і навіть внуків. І за тяжкі роки поневірянь, за втрачену молодість і підірване здоров’я не одержали належної компенсації.
Вже немає серед живих Галини Пилип'юк (Молявчик) із села Добривода  Радивилівського району, що на Рівненщині. А цю історію я записала від неї у 2001-му році й була вона тоді опублікована у всеукраїнській газеті "Шлях перемоги". На жаль, не збереглося жодної світлини, але історія варта того, аби відтворити цей аудіозапис.
Дівчині було вісімнадцять років, коли на світанку її разом з батьками буквально виштовхнули з рідної хати озброєні енкаведисти. Часу на збір майже не було, на запитання відповідали штурханами в спину. Отож, хто в чому був, хто що встиг прихопити з харчів чи одягу, з тим і опинились на підводі, що стояла посеред села, збираючи представників ще таких же безталанних сімей, які були визначені для депортації.
В селі Добривода Радивилівського району, що на Рівненщині, значним національним осередком був хор "Відродження", яким керував батько Галини, Юрій Семенович Пилип’юк. От за те та ще за брата-націоналіста й депортували родину.
Розповідь Пилип'юк-Молявчик 
"У нашій хаті було шість осіб церковного хору – п’ять сестер та брат Михайло – член ОУН, та ще батько.
Батько і брат були  переконаними націоналістами, багато говорили про самостійну Україну, багато працювали, читали різні книжки, а ми, – я та всі мої вже заміжні сестри охоче брали участь в різних заходах, приурочених до різних національних та церковних свят, всі гарно  співали.  Брата пам'ятаю завжди заглибленим в якісь книги, папери. Коли прийшла нас "визволяти" червона армія, брат сховався в підпілля. Власне, за брата, якого розшукували й не могли знайти, нас і вивезли: батьків та мене, найменшу в родині, яка ще була при батьках. Не помилували й братову дружину.
Без суду й слідства в далекі казахські степи
У селі Рудня нас по черзі водили на допити, однак ніхто нічого не сказав. Так без суду і слідства нас повезли в далекі казахські степи. Тієї дороги в товарних, передбачених для перевезення худоби вагонах, мені не забути довіку. В багатьох матерів на руках були діти – грудні й трошки більші, дошкільного віку. Жінки були безпорадні, бо не могли забезпечити дітям найелементарнішого: води та їжі. Вночі всі потерпали від жахливого холоду, вдень – не було чим дихати від спеки й спертого повітря. Брудні, голодні, виснажені безсонням люди їхали так тижнями, погубивши лік дням.
На зупинках нікого не випускали: воду (якої ледь вистачало по ковтку на кожного) приносив конвоїр. Багато старих та дітей померли ще по дорозі до призначеної точки депортації, їхні трупи викинули на перших же зупинках. Нам важко було з'ясувати, через  які станції ми проїжджали. У моїй пам'яті зафіксувалось, що проїздили ми Кос-Арал, де відбував колись заслання Тарас Шевченко.
Приречені на голодне вмирання
Привезли нас у радгосп Пахта-Арал, неподалік віл Ташкента, розмістили в бараках по 30-50 душ в кожному. Разом в одному великому приміщенні – чоловіки, жінки, діти, старі. Більшість з нас були приречені на голодне вмирання. У перші ж тижні на харчі, які роздобували в місцевого населення, ми виміняли все, хто що встиг прихопити з дому: одяг, нехитрі селянські прикраси, побутові дрібнички, які були необхідні й самим, але виходу не було – або обміняти їх бодай на якийсь харч, або помирати голодною смертю. Ті  з поселенців, хто був зарахований до числа працездатних, мали хоч якийсь шанс на виживання – раз на день для них був організований обід: черпак баланди, замішаної на муці, та ложка каші. Додому на кожного працездатного видавалося по 400 грамів хліба. Це, власне, і був той єдиний харч, на який могли розраховувати ті старики та діти, які залишалися в бараках.
Дуже часто з видаванням призначеної пайки хліба з невідомих причин були зриви і хліб не видавався тижнями. Люди масово вмирали від голоду. Люди вмирали від малярії (у тих умовах ця хвороба не вважалася за серйозну, з нею вигонили на роботу), тифу, дизентерії, від масових отруєнь грибами чи ще якимось природним харчем, який люди в розпачі від голоду пробували вживати в їжу. Трупи вивозили щодня. Домовин для більш-менш пристойного поховання дістати було неможливо. Нас буквально з’їдали воші, бо не було де помитися і в що переодягнутися. Єдина водойма, з якої ми брали воду для пиття і де милися – це зрошувальні канали на полях.
Пізніше жінки наловчилися руками вискубувати і прясти бавовну, а з ниток вручну в'язали одяг. Однак була це клопітка й дуже важка робота. А коли ще врахувати те, що працювали по ночах, у вільний від роботи час (на роботі були від зорі до зорі, по 16-18 годин на добу), при слабкому освітленні (гасовий каганець із саморобним гнітом, зсуканим з бавовни). Мав шанси на виживання той, хто був більш спритний і вночі міг проникнути на радгоспні поля та вкрасти якісь овочі. На такі нічні "полювання" одважувалась хіба молодь – хлопці й дівчата, які при невдалій спробі могли розраховувати на свої ноги. 
Заповітом помираючого батька було – «поки маєш силу – утікай!»
Вивезли нас у 1941-му. А у 1944-му я похоронила своїх батьків, що не дожили й до шістдесяти років. Спочатку помер батько, а невдовзі слідом за ним тихо відійшла й мати. Батько перед смертю міг заповісти мені лише єдину пораду: «Поки маєш силу – тікай. Будь-яким чином, як тільки можеш, але щоб жити ти мусиш втекти».
На втечу я зважилася тільки через два роки після смерті батьків, коли умови нашого перебування дещо пом'якшилися і можна було отримати грошовий переказ від сестер з дому. Разом з Надією Черв'як з Млинова у тюках з бавовною ми доїхали до Ташкента. Там перебули кілька днів у знайомих дівчат-росіянок, а ті допомогли нам взяти квитки на поїзд.
Додому ми добралися більш-менш благополучно, однак попереду мені ще треба було пережити чотири роки нелегального життя, кочуючи від горища до горища. Чотири роки страху, однак мені все-таки пощастило більше, ніж товаришці по втечі. Надію Черв'як спіймали і запроторили замість поселення в ще гірше місце – на кілька років у табори. 
Героїчна смерть брата Михайла
Повернувшись додому, я дізналася про героїчну смерть брата Михайла. Двадцять сім їх,  молодих повстанців, всіх їх я дуже добре знала й пам'ятаю, разом полягли тоді в лісі в жорстокому бою з озброєним до зубів загоном енкаведистів. Досі доглядаю їхню братську  могилу і доглядатиму, скільки стане моїх сил.
З підпільного життя мене, по суті, виручило заміжжя. Я вийшла заміж за хлопця-червоноармійця, який після поранення повернувся додому з фронту. По духу й за долею нас поєднало те, що у Михайла Молявчика, як і в мене, воювали в рядах УПА й хоробро загинули два брати. Один з них був чоловіком моєї рідної сестри. Не обійшлося, звісно, від явки з повинною, після якої мене, Бог милував, якось залишили в спокої.
 Виростили Молявчики дочку, діждали онуків. Проте на старості літ ой як далося жінці взнаки те стокляте заслання. Жінка майже втратила зір. Скаржилася, що в очі немов хто піску насипав – печуть вогнем. Це, за її словами, виходить їй боком оте нічне прядіння та в’язання одягу при вкрай поганому блимаючому освітленні саморобного каганця.
Жінка не дістала вищої освіти: все життя пропрацювала в колгоспі. Проте в розмові з нею я була вражена її життєвою мудрістю, її багатою мовою. Переді мною сиділа інтелігентна людина, красива своєю внутрішньою духовною вродою,  справжня патріотка України. На той час, коли я записувала її розповідь, вона була не реабілітована, не визнана державою як постраждала внаслідок репресій, а тому окрім мінімальної пенсії, не отримала жодної компенсації, не мала жодних пільг, які мають ті, хто воював, чи солдатські вдови.
Пані Галина розповідала, що разом з нею в ті роки було депортовано на ті просторі казахські степи чимало люду з Рівненщини. Вона пам’ятає родини з Млинівщини. Це сім'ї Черв’яків, Сахненків, Шевчуків, Котюхів, які були депортовані у тих же 1940-1941 роках!  У багатьох з них по дорозі до місця заслання померли діти (як правило, діти в тих умовах не виживали), батьки, брати, сестри. Їхні рож дини, кому вадалося вижити, не мають навіть горбика землі – місця могил своїх рідних, куди прийти та помолитися за їхній спокій. І в  казахських степах місця масових захоронень депортованих з рідних місць західних українців зрівняні з землею. Ось про що мовчать, німуючи широкі казахські степи.
Не віриться, що тут у 1940-1946 роках лунала українська пісня, в якій виливали свою тугу сотні українських невільників, приречених на повільне вмирання. Згадати про них і пам’ятати – наш  святий обов’язок.

Додатково

Джерело

Посилання на джерело

http://

Автор

Перегляди

SEO

Ключові слова

Опис

Редагувати матеріал форма редагування матеріалу

Матеріал

Додатково

SEO

Головне зображення

Публікація

Статус

Оприлюднити

Категорії

Зв’язані матеріали

Теги & SEO

RSS

Підтвердження

В кошик

Langdon's Birthday

Frodo Updated His Profile

Nora Joined Mailing List

Cron Job 254 Executed