RvNews | Dashboard

Матеріал

16:33 05.02.2018 2143

Заголовок

Постійне посилання: https://www.rvnews.rv.ua/post/view/1517831286-rivnyanin-volodimir-povstanskiy-borotba-kara-i-zhittya-viddane-lyudyam

Підзаголовок

Короткий опис

Текст

Рівнянин Володимир Повстанський відбув дев’ять тяжких років заслання у сталінських таборах, а згодом понад тридцять років пропрацював анестезіологом у Рівненській міській лікарні.
 Довгий час вони пили з гіркої чаші замовчування та несли важкий хрест зневаги. Був і період  захоплення їхньою боротьбою. Нині ж про жертовну борню вояків УПА, які проливали кров, щоб на карті світу постала держава на ім’я Україна, згадують переважно під час державних свят. Але не знаючи минулого, неможливо зрозуміти істинний сенс сучасного й мету майбутнього. А тому спогади тих, хто працював у підпіллі, пережив страхіття сталінських таборів, пройшов школу спецпоселень є надто цінними. Адже в них історія народу, якого не можна було зламати.
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2018/02/05/66be4765fde8ce4a54ccfc3a15c40bc8.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Володимир Повстанський. Фото автора</div>
</div>
Житель Рівного Володимир Повстанський  теж торував цю тернисту стежку й пережите не забулося навіть через десятиліття.
Народився Володимир Повстанський в селі Орестів поблизу Здолбунова. В його пам’яті добре закарбувалося, що коли у 1939 році Червона Армія вступила на землі Західної України, населення зустрічало її з квітами, хлібом-сіллю, адже люди вірили, що прийшло звільнення, хоч і частково знали про ті події, що відбувалися на радянській стороні. Але промайнуло зовсім небагато часу, й почалися утиски, арешти, гоніння. У травні 1941 року батьків Володимира Повстанського, визнавши їх куркулями, вивезли в Казахстан, де вони вже за рік і згинули. 
<h3>На псевдо Спартак </h3>
Зрозумівши, що насправді несе їм радянська влада, місцевий люд, а особливо молодь, не хотіла з цим миритися й почала створювати групи, які згодом стали зародками Української Повстанської Армії. Сам пан Володимир згодом теж став членом УПА, а оскільки на той час був вже досить досвідчений – мав 25 років, то отримав посаду організаційно-мобілізаційного референта та псевдо Спартак. 
<blockquote>
 «Це була висока відповідальність. Люди йшли до нас й потрібно було думати, як їх потрібно годувати, одягати, взувати, лікувати, Отож були сформовані всі структури – медична, господарча, зв’язкова. Але основне, потрібно було забезпечувати вояків зброєю. Ми виходили з лісу, перестрівали поліцаїв-офіцерів, які дозволяли інколи собі відлучатися за межі своїх частин, і забирали зброю. Доводилося доволі часто купувати її у німців, румунів, адже серед них було чимало таких, які хотіли заробити. І все це йшло через мої руки». 
</blockquote>
Займаючись забезпеченням боївок УПА, Володимиру Повстанському довелося бувати в різних районах Рівненщини, отож і про нього самого багато хто знав. Організовуючи на боротьбу сотні своїх побратимів, Володимир Повстанський не полишив їх і після повернення сюди Червоної Армії, хоча керівництво й пропонувало виїхати на Захід. Мовляв, як так можна – сам людей піднімав, а тепер втікати. Тож йому для роботи в підпіллі зробили фальшиву довідку, ніби вчителює в Рівному. Та і це не врятувало: потрапив під облаву. Армія потребувала нових солдатів, а тому забирали всіх, хто під руку потрапив. 
<blockquote>
«Йду я якось на завдання у приміське село. А назустріч ведуть колону так званих мобілізованих. І мене перепиняють. Кажу, мовляв, я учитель, йду на уроки, липові документи показую. А сам дивлюся - в тій колоні багато таких, хто мене знав і як Повстанського, і як Спартака. І все – кінець мені, – думаю. Та ні, всі мовчать. Тоді мене разом із усіма, не розбираючись, підстригли «під нуль» і відправили ешелоном до Брянська».
</blockquote>
<h3> Від спецслужб не сховаєшся</h3>
 Думка втікати додому виникла відразу. Однак у Брянську зробити цього не вдалося. А за два тижні Повстанського відправили у підмосковний Подольськ у підпорядкування загонів контррозвідки СМЕРШ. Залишатися там під чужим прізвищем  для підпільника було смерті подібне, тож він вирішив втікати. Протягом кількох днів на товарняках, без крихти хліба, маскуючись, щоб ніхто не впізнав, повертався до рідного краю. 
<blockquote>
«Якось таки добрався до Здолбунова, а тут я, коли ще навчався у польській гімназії, квартирував у чехів. Прийшов до них й кажу: дайте щось поїсти і десь трохи поспати. Чеська родина обігріла та нагодувала. Відпочивши, подався до своєї хати, у клуню заліз. Чекаю, хтось же прийде худобу годувати? Ввечері старша сестра навідалася. «Антосю, не лякайся, це я». «А де ти?» «Тут, у снопах». «Ой Боже-Боже, братіку, ти не знаєш, що тут робиться».
</blockquote>
 Але як говорять, світ не без добрих людей. Родич майбутньої дружини Володимира Повстанського Михайло Омельчук за хабар – два бутлі горілки – зумів домовитися про довідку, що чоловік перебував у евакогоспіталі та не придатний до військової служби й порадив якомога швидше звідси тікати. 
<blockquote>
«Приносить мені Михайло папери: «Тримай та втікай!». Я з тим білетом не знаю, чи йшов, чи летів, але так, щоб люди не бачили, бо ж мене тут знали як Спартака. Лишень швидше б звідси втекти!».
</blockquote>
 У Львові, куди  Володимир переїхав і згодом почав навчання в медінституті, за порадою, у цілях конспірації, прийняв сан священнослужителя й отримав приход аж у Чернівцях. Але заховатися від спецслужб не вдалося і тут. Забрали його прямо з похорону. 
<blockquote>
«Відслужив я панахиду. Виходжу з хати, й мені на очі потрапляє якийсь тип. Коли вже на кладовищі опустили труну в могилу, відійшов я у сторону, а ззаду: «Тихо, стоять… Где оружие?» А я показую на хрест. Тоді мене кинули у машину та на Чернівці. І дружину туди привезли. На другий вечір – на Київ. Сім місяців провів у Лук’янівці. Звідти перевели у Рівне. І зрештою вирок трибуналу – 10 років позбавлення в правах і 5 років суворого режиму». 
</blockquote>
<h3>«Вы все здесь подохнете!..»  </h3>
Дорога до Балхаша Карагандинської області, де відбував заслання, виявилася непростою – в голоді, холоді, хворобах, у постійному протистоянні з рецидивістами, які знущалися над політв’язнями, забирали в них їжу, одяг, а присутні при цьому супроводжуючі конвоїри навіть на це не реагували. 
<blockquote>
«Висадили нас в степу, шинель у мене відірвана по коліна, черевики порвані – домашній одяг рецидивісти в дорозі відібрали, а мороз під 30 градусів. Привели в табір, виходить начальник і з презирством говорить: «Вы предатели Родины. Вы все здесь подохнете!» Щоб добити людину, видумували будь-що. Відбій о 22 годині й відразу перевірка, чи всі на місці. Виганяють із бараків незалежно від пори року. А на Балхаші найстрашніші були осінь і зима, коли пронизливий вітер викручує все зсередини. Вибігають усі роздягнуті, шикуються по чотири. Енкаведисти перевіряють бараки, щось не сходиться. Знову перевірка – за ніч таких по три-чотири. А бійки між політичними і рецидивістами були кожен день. Бойня була ще та. Адже рецидивісти могли останній кусок хліба забрати, а конвоїри ніби й нічого не бачать».   
</blockquote>
Дев’ять тяжких безпросвітних років заслання й нарешті, після смерті Сталіна, надійшло розпорядження про переведення на спецпоселення в Караганду. Про той нелегкий період життя у Володимира Повстанського залишилися найсвітліші спомини.
Саме тут він зустрів людей добрих, чуйних, співчуваючих, які допомогли йому влаштуватися на роботу в клініку, освоїти професію анестезіолога, попрацювати в атмосфері абсолютного взаєморозуміння, адже всі хто там трудився, були репресовані, а тому один одного розуміли з півслова, завжди йшли назустріч.
<h3> Тисячі врятованих життів </h3>
Повертатися додому, на Рівненщину, й не думав, але життя розпорядилося по-своєму. Приїхавши у відпустку в Рівне, Володимир вирішив все ж поцікавитися, як тут із роботою й несподівано отримав пропозицію попрацювати у міській лікарні.
<blockquote>
«Я зайшов у міськздороввідділ, поцікавився як у Рівному роботою. «А ви хто?» Я озповідаю. «А чого ви там були? А ким? А що?» Судили, – кажу. Навчався в медінституті, а нині у Караганді працюю, мовляв, анестезіологом. «А яка там у вас апаратура?» Є, відповідаю, трофейні апарати й наш «красногвардєєц». «А у нас в Рівному теж є трофейний апарат, але ми не знаємо, що з ним робити. Може поїдемо і подивимося?» Поїхали. А я якраз із таким апаратом і працюю…»
</blockquote>
Вмовляння родичів остаточно переконали Володимира Повстанського залишитися в рідному краї. Погодившись на пропозицію медичного керівництва Рівного, Володимир Повстанський пропрацював 37 років анестезіологом в Рівненській міській лікарні, допоміг хірургам врятувати життя тисяч людей, які до цих пір його із вдячністю згадують.
Поблизу будинку Володимира Повстанського видніється пам’ятник 99-ти загиблим героям УПА, які мов сухе осіннє листя згоріли страшному багатті війни. А його Бог зберіг у тому страшному двобої і щедро вділив років. Можливо для того, щоб він міг розповісти правду про своїх побратимів та їхні справи. А ще помолитися за невинні душі.

Додатково

Джерело

Посилання на джерело

http://

Автор

Перегляди

SEO

Ключові слова

Опис

Редагувати матеріал форма редагування матеріалу

Матеріал

Додатково

SEO

Головне зображення

Публікація

Статус

Оприлюднити

Категорії

Зв’язані матеріали

Теги & SEO

RSS

Підтвердження

В кошик

Langdon's Birthday

Frodo Updated His Profile

Nora Joined Mailing List

Cron Job 254 Executed