RvNews | Dashboard

Матеріал

17:45 17.09.2017 2517

Заголовок

Постійне посилання: https://www.rvnews.rv.ua/post/view/1505659549-sogodni-17-veresnya--zolotim--chi-chornim-stav-veresen-1939-go-dlya-nashih-zemlyakiv

Підзаголовок

Короткий опис

Текст

<p><strong>78 років минає цього, 2017-го року, з часу який у радянській історіографії йменувався «золотим вереснем». Ще й вулиця імені 17 Вересня була чи не в кожному західноукраїнському місті.</strong></p>
<p><strong>Яким же насправді був цей «золотий вересень»? Яким залишився в пам’яті очевидців тих подій?</strong></p>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">«Радянські танки ревіли день і ніч. Частина за частиною на захід їхали і йшли війська. Всі чекали, коли ж то вже зіткнуться дві до зубів озброєні армії (бо існував же між Польщею і Радянським Союзом договір про ненапад і взаємну військову допомогу). Але проходили дні, ні боїв у повітрі, ні гуркоту гармат – не було...</span></p>
<p><span style="color: #993300;">– Що за чудасія? – говорили люди. – Невже німці злякалися совєтів і тікають назад у Німеччину? Значить, знову буде Польща!</span></p>
<p><span style="color: #993300;">Пішли різні чутки.… – так описує вересень 1939 року очевидець тих подій, наш земляк із Клеваня Сергій Робітницький (Робітницький С. Серед неправди на землі. – Рівне: Азалія, 2001. // www.ukrcenter.com).</span> </p>
</blockquote>
<p>Де було знати нашим землякам, що згідно пакту пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 p., дві великі держави Німеччина та Радянський Союз, вже розподілили сфери впливу й розпорядилися долею кількох народів і мільйонів людей.</p>
<h2><strong>Зустріч «визволителів» з арками та жовто-блакитними стягами</strong></h2>
<p>У багатьох містах і селах населення Західної України і справді покладало на радянську владу великі надії. Одні, заражені впливом більшовицької пропаганди, трактували цей прихід нової влади як жадане визволення з-під польського гніту, другі, більш свідомі, також раділи, бо вважали, що із двох типів зла – гітлеризму та більшовизму – їм усе ж випало менше. Адже на західній частині Польщі вже гриміла війна. Звідти на радянську сторону після 1 вересня 1939 року прямували колони біженців…</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/e653a7953fd55c40bb731dc11f9ee1ec.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">"Визволителі". 1939 р. Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">– Коли у 1939 році до Радивилова мали прийти совєти, то наші активісти побудували для їхньої урочистої зустрічі на в’їзді в село тріумфальну арку. На тій заквітчаній квітами та зеленню арці по центру два прапори – червоний і жовто-блакитний, по боках іще два жовто-блакитні додолу звисають. «Визволителів» чекали зі сторони Дубна. А вони прийшли від Почаєва. Як підійшли до тої арки й уздріли жовто-блакитні стяги, то командир аж на обличчі перемінився та як гаркне: «Снять сєйчас же! Кто ето поцепіл?» Усі знали, що це було справою рук сільських активістів Дмитра Суханова та Максима Борового. Тож прапори зняли, а їх обох відразу взяли на замітку, – <span style="color: #000000;">розповідав мені рівнянин родом із села Бугаївка Радивилівського району <strong>Євген Іванович Мартинюк</strong>.</span></span></p>
</blockquote>
<p><span style="color: #993300;"><span style="color: #000000;"> Один із вказаних людей - Максим Боровий – це батько відомого на Рівненщині лікаря-хірурга, доктора медицини Євгена Борового. Незадовго після цієї зустрічі армії «визволителів» за ним прийшли чекісти й більше він додому не повернувся.</span></span></p>
<p>Подібні зустрічі радянській армії готували не тільки в Радивилові. Чимало історичних джерел та очевидці тих подій розповідають, що у багатьох містах і селах Волині радянських солдатів і офіцерів зустрічали з прапорами й почестями. Тріумфальна арка була збудована і на в’їзді у Рівне. Польська поліція зустрічала Червону армію у парадному одязі та білих рукавичках, з букетами квітів та у святковому одязі стояли делегації від населення. <span style="color: #000000;">Щоправда ця радість минула вже через годину-другу після в’їзду визволителів у села й міста…</span></p>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;"> «Виїжджаючи з міста, я знову бачив зроблену браму, на якій лопотів на вітрові червоний прапор, але біля нього вже не було українських жовто-синіх, – пише <strong>С.Робітницький</strong>. – Люди оповідали, що якийсь військовий старшина наказав зняти українські прапори, перед очима людей порвав їх, кинув на землю і потоптав чобітьми. Люди були цим дуже обурені й ніяк нічого не могли збагнути».</span></p>
</blockquote>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/83b8a7813a680a7786f1fb7cee640265.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">"Це військо було не таке, як польське..." Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">«Це військо не було таке, як польське... Їхали вози, авта, але все це було дуже бідне і нещасне. Інколи просувалося зелене авто і було знати, що в ньому якесь „начальство", їхала ніби якась кіннота, а потім знову йшли перевтомлені піхотинці. Деякі з тих солдатів говорили гарною українською мовою, але між собою всі говорили по-російському,» – згадують очевидці. Самі ж червоноармійці виглядали так, «наче вони українці, але дуже виснажені, худі, виброджені.» Агітатори, котрі не переставали говорити «про щасливе й заможне життя в Совєтах (агітаторами були всі приїжджі начальники), всі були в кортових пом’ятих (або з дуже поганенького сукна) костюмах… Одяг дуже погано пошитий, сорочки – сатинові. Нам було дуже дивно, адже з такого матеріалу в нас шили робочий одяг на селі,» – пише у своїх спогадах Сергій Робітницький.</span></p>
</blockquote>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/0d9e8097b2464b554cd1b0753442b06f.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Львів. 1939 р. Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<p>Багато авторів спогадів про початок «золотого вересня» оповідають одні й ті ж самі речі. Червоноармійці та представники нової влади, немов орда кинулися розкуповувати, а то й грабувати крамниці і брали, як констатує той же Робітницький, по «3-4 звої матеріялу, 3-4 костюми, 5 пар черевик, чобіт, взагалі, що лише захватять».</p>
<p>Тож настрій у пересічного населення змінювався від ейфорії перших хвилин зустрічі нової влади до неймовірного здивування та тривожної настороженості від перших почутих слів та дій «визволителів». </p>
<h2 style="text-align: center;"><strong>Мітинги з агітаторами у кортових штанях</strong></h2>
<p>Історики та журналісти радянських видань трактували вторгнення Червоної армії на територію Польщі, як визволення Західної України та Білорусії від панського гніту, а відтак – величезне благо для всього місцевого населення.</p>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">«Та незабаром усе вияснилося, – читаємо далі про вересень 1939-го року в Робітницького. – По селах, містечках та містах відбувалися мітинги, на яких агітатори у військовій формі пояснювали людям, що вже скінчилося панування польських панів, що вже не буде панської Польщі. Червона Армія прийшла, щоб взяти народ Західної України під свою опіку. Від сьогодні народ заживе вільним життям, не буде експлуатації, не буде «помєщіков», не буде батраків на селі, які тяжко працювали на куркулів…»</span></p>
</blockquote>
<p>Та вже враження про перші дії «визволителів» змушували людей задуматися, що то за влада прийшла і яких перемін від неї можна очікувати. Навіть вигляд та поведінка пришельців ніяк не ув’язувалася із пропагандою про щасливе й радісне життя в Союзі, про яке з дня в день чули по радіо та читали у радянських виданнях.</p>
<h2 style="text-align: center;"><strong>Совітський «аудит» і перші репресії</strong></h2>
<p>Як пише у своїх спогадах Михайло Подворняк, якому у перші тижні радянської влади випало виконувати обов’язки секретаря сільської ради в селі Лідихів Кременецького району (неподалік від Почаєва) – «з району прийшло розпорядження подати список усіх хат, розділити людей на бідняків, середняків і куркулів, цебто найбагатших у селі. Треба було поклясифікувати своє тихе село на одних і на других, треба було списати всю землю, хто її скільки мав.» Звісно, ніхто не хотів бути записаним до числа куркулів. Тож згодом під косу розкуркулення потрапили усі середняки, ті, у кого трохи більшою, ніж у найбідніших бідаків була господарка, більший шмат землі або ж хата під цинковою бляхою…</p>
<p>Тож можна зрозуміти, чому без огляду на рівень освіти, приналежність до певного класу чи національності, політичні погляди, нова влада поступово перетворювала населення усіх сіл і міст Західної України та східної Білорусі – у своїх противників. Можна зрозуміти і те, чому на Західній Україні з квітами й надією на визволення від червоної чуми зустрічали нового «визволителя» – німецьку армію.</p>
<p>Ніхто не міг залишатися спокійним, спостерігаючи на перші арешти та депортацію в Сибір цілих сімей. З перших днів радянської влади з поля зору місцевих мешканців невідомо куди зникли представники польської влади. Їхні місця зайняли войовничі представники нової влади і навряд чи хтось спершу здогадувався, що цих людей не просто зняли з посад, а ліквідували, як антагоністичну (ворожу) групу населення. Коли ж прийшла черга до родин німецьких та польських колоністів, тут уже не на жарт стривожилися усі.</p>
<h2 style="text-align: center;"><strong>Хто потрапляв під репресії?</strong></h2>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">«Першими, кого торкнулась хвиля більшовицьких репресій, як не дивно, стали волинські німці – 42 тисячі колоністів, що майже 80 років проживали на нашій території…, – писав рівненський науковець <strong>Йосип Пацула</strong>. – Юридичною підставою для масової примусової репатріації цих людей до їх історичної батьківщини став секретний договір, що був підписаний Молотовим та Ріббентропом 23 серпня 1939 p. Виселення німців з Волині виявилось однаково вигідною мірою, як для Берліна, так і для Москви. Жертвою виявились лише самі репатріанти, бо їх було підло обмануто. Замість фатерлянду їх було відправлено на західнопольські землі і поселено в садиби поляків, яких попередньо теж було депортовано. Через чотири роки, коли лінія східного фронту підійшла до цих земель, вчорашні репатріанти вимушені були рятувати вже не майно, а власне життя, тікаючи услід за відступаючими гітлерівцями. Пройшло щонайменше десять років, доки ці люди якоюсь мірою інтегрувалися у свою історичну батьківщину. Але навіть сьогодні… як старші, так і молодші покоління волинських німців не можуть визначитись чи їх т.зв. репатріація була поверненням на батьківщину чи втратою батьківщини».</span></p>
</blockquote>
<p>Ще гірше не пощастило польським осадникам, бо їхня дорога пролягала не на Захід, а на Схід, до холодного Сибіру. Очевидці пригадують, що вивозили сім’ї волинських осадників у люті морози. За словами Йосипа Пацули перша масова депортація була проведена 10 лютого 1940 р.</p>
<p>Після «ліквідації» осадників розпочалося масове й систематичне вивезення із сіл до Сибіру соціально-активних, авторитетних людей не тільки з числа сільської буржуазії, а головним чином – інтелігенції, національно свідомих людей, котрі у своєму селі чи місті були помітні й шановані, і чим популярніші вони були, тим гірше було для них.</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/a9a4a6bae8f0b5b73e68c0270ad77cb5.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<p>За даними, оприлюдненими 9 червня 1996 р. Йосипом Пацулою, – за період з осені 1939 по червень 1941 р. з території Рівненщини було здійснено<strong> чотири етапи депортації населення.</strong> За два дні 10-11 лютого 1940 р. з одного лише Здолбунівського району було виселено 790 членів сімей згаданих вище «експлуататорів». 194 голови цих сімей були заарештовані раніше, частина з них була засуджена «трійками» й у більшості ці люди були ліквідовані. В цілому за даними, наведеними Й.Пацулою, у ці два чорні дні 10-11 лютого 1940 р. з Рівненщини було виселено 1601 сім’ю, що складало 7922 особи.</p>
<p>Ще люди не встигли оговтатися від нещодавно пережитої трагедії втрати своїх родичів, знайомих, друзів, сусідів, як навесні така ж доля очікувала вже на інших, кого нова влада зарахувала до «ворожих елементів».</p>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">«13-14 квітня 1940 р. в азіатську частину РСФСР та до Казахстану було депортовано 380 тисяч людей, – читаємо у виступі Й.Пацули, – що були зареєстровані у документах НКВС як власники великого майна, промисловці, банкіри, торговці, шляхтичі, поміщики, а також дружини, діти та батьки раніше арештованих за антирадянську діяльність «контрреволюціонерів». Активісти та члени ОУН, «Просвіти» як вороги №1 йшли поза чергою».</span></p>
</blockquote>
<p>Точних даних щодо кількості вивезених у ці дні з Рівненської області немає. На підставі польських джерел рівненський науковець припускає, що з Рівненської та Луцької (нині Волинська) областей за два дні було виселено понад 120 тисяч осіб.</p>
<p>Через два місяці, у червні-липні 1940 року відбулася третя депортація.</p>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">«Вона вирвала з отчої землі 240 тисяч тих же волиняків та галичан. На цей раз її жертвою стала переважно інтелігенція – українці, поляки, євреї. Першими у списках ворогів народу опинилися представники духовенства, науковці, особливо гуманітарного спрямування…»</span></p>
</blockquote>
<p>Останню довоєнну депортацію перші совіти затіяли за тиждень до початку німецько-радянської війни – 15 червня 1941 р.</p>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">«Плани депортації були грандіозні, бо влада збиралася позбутися всіх, хто міг завадити організації колгоспів, тобто т.зв. куркулів, їх наставників, тобто «українських буржуазних націоналістів», а також діячів сільських «Просвіт», кооператорів. Було репресовано, зокрема депортовано 416 сімей «поміщиків», понад 1700 сімей решти осадників, куркулів та колоністів», – пише <strong>Йосип Пацула</strong>.</span></p>
</blockquote>
<p>Однак не всі ці репресовані за тиждень до війни доїхали до сталінських таборів чи на спецпоселення. Відомо, що у ті дні ГУЛАГ прийняв із західної України близько 300 тисяч жерв. Не виключено, що останні (яких не встигли вивезти) стали жертвами масових розстрілів у тюрмах НКВС у перші дні війни.</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/9b767099c8a162e7ac0a00923712e922.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Такі пошуки тіл своїх рідних були не тільки у Львові. Перші дні німецької окупації, 1941 р. Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<p>В цілому в період так званих «перших совітів» був депортований кожен десятий житель Західної України.</p>
<p><strong>Розповідає Євген Іванович Мартинюк:</strong></p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/f998b2a176a7b3f0e0f074b77d3c15da.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Є.І. Мартинюк. Фото Людмили Марчук, 2013 р. </div>
</div>
<p>У батьків Євгена Мартинюка в Бугаївці на Радивилівщини була велика й простора хата під ґонтою і велике господарство.</p>
<blockquote>
<p>–<span style="color: #993300;"> Весною 1941 року приганяє мій батько з пасовиська наше домашнє стадо (дві корови, дві телиці, бик), схилився над столом та й плаче, – розповідає Євген Мартинюк. – Я ніколи не бачив, щоб батько плакав і цей німий батьків плач був для мене, юнака, потрясінням, сигналом великої біди. Я мерщій до матері: «Мамо, чого це батько плачуть?» Мати термосить батька: «Іване, що, що-о-о…?»</span></p>
<p><span style="color: #993300;">У материних очах невимовна тривога. Однак вона не хоче вірити, що і нас скоро спіткає та ж сама нещаслива доля багатьох наших односельчан. Тому трясе батька за плечі… Батько відповів не зразу. Очевидно обмірковував, як нам це сказати. Чи, може, це просто не вкладалося у нього в голові. Його здавлений тихий голос прозвучав як вирок: «Гриць сказав, що прийшли з районного енкаведе списки на вивезення. Ми також у тому списку… І нема на це ніякої ради. Він нічим не може нам допомогти...» Показуючи на мене, батько мовив: «Нехай він утікає…» Мама заперечує й каже, що нікуди мене не пустить, що, мовляв, буде нам, те і йому.</span></p>
<p><span style="color: #993300;">Мої батьки стали готуватися до вивезення. Повантажили на воза все необхідне для подорожі у холодний Сибір, закотили того воза в шопу й стали чекати... З тривогою ми щовечора лягали і з тривогою щоранку прокидалися, прислухаючись до кожного звуку, який долинав з вулиці,» – згадує Євген Мартинюк.</span></p>
</blockquote>
<p>Така готовність не була поодинокою. «Майже в кожній такій хаті за піччю висіли торби з сухарями, – читаємо у книжці Михайла Подворняка. – Кожний лягав спати з тривогою, а коли вранці вставав ще у своїй хаті, то дякував Богові за це».</p>
<h2 style="text-align: center;"><strong>Екстирпація культури </strong></h2>
<p>Наступним кроком радянізації «визволених» територій був розгром культурних установ та перетворення у шкільній освіті. Газети, бібліотеки, книжкові магазини – усе це закрито, заборонено діяльність політичних партій, громадських об’єднань, товариств. До табору української контрреволюції були віднесені усі без винятку українські політичні партії (у тому числі й категорично ліві, як КПЗУ) і такі громадські об’єднання, як Організація Українських Націоналістів, Спілка визволення України, Українська військова організація, Волинське українське об’єднання, гетьманці, петлюрівці, товариство «Просвіта», а з ними кооператори, молодіжні формування «Луг», «Пласт», фізкультурні організації, студенти вищих і учні середніх навчальних закладів, філателісти, есперантисти, а також неорганізована молодь і діти репресованих.</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/819d2e05344567bbaac628ddf97a8dfa.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Нові традиції. Плакат СССР. Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<p>На їх місці поспішно створюються інші організації, за стандартним радянським взірцем. Процес новітніх перетворень не був безболісним. Закрито і храми. Представники конфесій і релігійних течій бралися на окремий контроль. Радянські партійно-державні керівники не робили винятку для жодної церкви. Самі приміщення храмів облаштовувалтся під колгоспні склади або клуби.</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/0ea5d451fe11ed73a74e9b804f37ece2.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Нова література. Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<p>В Радивилові приміщення польського костелу було облаштоване під будинок культури, де стали відбуватися багатолюдні політичні мітинги.</p>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">– Нам було це дивно, – пише у своїх спогадах клеванець <strong>Сергій Робітницький</strong>. – До якої ж це української держави нас приєднують? Якщо до України (нехай радянської) – це добре! Але чому про це пояснюють не наші люди, не по-нашому?! Люди насторожилися, принишкли. Навіть місцеві члени КПЗУ почали висловлювати своє невдоволення. Їх, правда, запрошували до трибун, пропонували виступати перед народом. Але кривилися, як вони говорили українською мовою і часто вживали слова «Україна», «український народ», нічого не згадуючи про «старшого брата». А один (пам’ятаю його ім’я – Антон) так захопився промовою, так лаяв польських панів та куркулів (хоч його батько був також добрим господарем), висловлював радість, що український народ Західної України з’єднується з матір’ю – Україною, що накінець вигукнув: «Хай живе Україна!» Схаменувшись, додав: «Радянська Україна!» Через декілька днів його не стало – по сьогоднішній день.</span></p>
</blockquote>
<h2 style="text-align: center;"><strong>Система освіти по-радянськи</strong></h2>
<p>Радянські нововведення швидким темпом впроваджуються і у систему освіти. За спогадами Сергія Робітницького, у школах Волині на той час не вистачало вчителів. Однак «радянська влада це питання вирішила швидко. Організувала піврічні (6-місячні) педагогічні курси для бажаючої молоді, хто закінчив 5-6-7 класів загальної школи. І от вже до кінця першого навчального року (1939-40-го) школи були майже повністю укомплектовані вчителями. Як бачите, справа була вирішена по-революційному... Скороспечені вчителі були напівграмотними, але читати, писати та рахувати дітей якось навчали». Тим паче, як зауважує автор, на перших порах у школах не було ніяких програм, тож як хто вмів, так і навчав за підручником. Та це мало обходило представників нової влади.</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/b220404dde5b6df477d8d84145126bdf.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Роблені піонери. Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">«Основним і першочерговим завданням в галузі народної освіти було те, щоб учні вміли співати «Інтернаціонал», «Із-за гір та з-за високих» та «Суліко», – згадує Сергій Робітницький, який сам тоді був учителем. – За цим критерієм переважно й оцінювали роботу школи».</span></p>
</blockquote>
<h2 style="text-align: center;"><strong>Найбільним фарсом стали вибори</strong></h2>
<p>Найбільшим фарсом і найпереконливішим моментом, який відкрив людям очі на істинну сутність радянської влади, стали вибори, на яких буцімто від волі народу залежало, чи увійде Західна Україна до Радянського Союзу.</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/7f7b0247badb65f195b5c4545334776e.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Виборчий плакат. Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">«Нараз з району прийшло розпорядження, що мають відбутися народні вибори. Через загальне голосування люди мають вибрати своїх представників, які поїдуть до Львова і там разом з усіма такими самими представниками всієї Західньої України, вирішать нашу долю. Якщо ті представники народу приймуть рішення, що Західня Україна, яка належала до Польщі, не забажає прилучуватися до Радянського Союзу, тоді большевики підуть від нас. Польщі ж уже нема, а тоді буде тільки сама незалежна Західня Україна. Це дуже нашим людям подобалося і вони повірили в це, а тому з великим захопленням приготовлялися до виборів. Ніхто тоді ще не знав большевиків так, як треба і люди думали, що воно станеться так, як вони бажають. Найголовніше тепер — це вибрати відповідних своїх кандидатів, на яких усім треба подати свої голоси… Люди все ще жили недавнім минулим, коли за Польщі ми мали повне право голосувати за кого ми хотіли і мали право виставляти своїх кандидатів,» – пише <strong>Михайло Подворняк</strong>.</span></p>
</blockquote>
<p>Належить розуміти, що люди на Волині й Галичині в основній своїй масі на перших порах не боялися більшовицької влади, адже ще не зовсім уявляли, чого від неї можна було очікувати. Зі спогадів очевидців відомо, що у багатьох селах напередодні виборів намагалися висунути свого кандидата і гаряче висловлювали протест проти кандидатур з числа чужих комуністів, нав’язуваних владою. «Ми не будемо за вас голосувати, бо ми вас не хочемо. І не хочемо тієї дурної вашої комуни. Ми були за границею і бачили ваші колгоспи, а тому нас тепер не обдурите. Ви повалили в себе церкви, вивезли на Сибір усіх попів... Ми вас уже знаємо. І не хочемо вас, бо нам без вас було краще,» – кричали люди на мітингах. Фінал цієї народної бурі був непередбачуваним.</p>
<p>Коли ж кандидатів усе ж ніхто не поміняв і людям на виборах запропонували єдиного кандидата, ставленика нової влади, то вони висловили свій протест у іншій формі.</p>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;">«Увечері ми перерахували голоси і жахнулися. На кілька тисяч виборців з нашого великого села ми знайшли тільки 38 важливих голосів…»</span>, – читаємо далі у описі Подворняка правду про перші на західноукраїнських землях радянські вибори. Решта виборців небажаного кандидата викреслила, а «<span style="color: #993300;">…на покреслених бюлетенях було написане таке страшне, що важко було його читати. І коли б Сталінові та Молотову сталася хоча тисячна доля того прокльону, що писалося на бюлетенях, то вони того самого дня повмирали б…» </span></p>
</blockquote>
<p>Страшно було голові та секретареві кожного волинського села везти у район отакі результати виборів. Проте «в районі нам сказали, що всі інші села привезли таке саме. Але все це не мало жодного значення. Того самого тижня районова газета на першій сторінці написала, що всі наші села під звуки музики, з великим ентузіязмом віддали свої голоси за кандидатів, вибраних самим народом... Наші люди побачили цей великий обман, ще більше зажурилися, але жодної ради на це не було.» Наступного дня автор наведених вище рядків довідався, що «депутати по інших селах, яких вибрали люди, щоб на них голосувати і вони на це погодилися, … напередодні виборів уночі були забрані поліцією і ніколи потім додому не вернулися. Згодом були забрані також їхні родини і також десь пропали, ніби камінь у воду.»</p>
<h2><strong>Через вилучений із ужитку польський злотий всі стали бідняками</strong></h2>
<p>У січні 1940 року без попередження був вилучений із ужитку польський злотий. До цього часу ця грошова одиниця була легальною і майже єдиною. У злотих платили робітникам, в злотих тримали свої заощадження селяни і міська дрібнота. Коли ж у січні злотий був вилучений з ужитку, максимальна сума, яка підлягала обміну на рублі, була 300 злотих. Не зайве зазначити, що з осені 1939 року радянський Держбанк запрошував населення зайнятих територій здавати свої заощадження державі... У січні ці вклади просто експропріювали, оскільки вони перевищували суму в 300 злотих.</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/e1f3862f6615be63dbc2d3a47d9d9b13.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Польські гроші до ІІ світової війни. Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<p>Легко собі уявити, яке враження справила ця «геніальна» операція на дрібних торговців. …Люди, котрі мали якісь грошові резерви, позбулися їх відразу і у багатьох сім'ях не стало грошей на хліб… Ті, хто досі уникав роботи в радянських установах, повинні були негайно шукати роботу і прийняти те заняття, яке їм пропонував єдиний працедавець – держава. Маленька людина була поставлена на коліна перед державою. Так про це пише очевидець Ю. Марголін.</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/09/17/26e16d79c6a784760a1cef6c286825fc.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Радянські довоєнні рублі. Фото з мережі Інтернет</div>
</div>
<p>Представники нової влади наголошували, що вони «визволили» народ Західної України від панського поневолення, який тяжко працював у наймах, бо настало квітуче життя в радянських колгоспах… Ті наші земляки, яким випало жити за Польщі, а потім бути «визволеними», порівнюючи, як вони жили до совєтів, а потім із совєтами, розповідають про доволі контрастні речі. У «буржуазній» Польщі, незважаючи на жорстоку насильницьку полонізацію та окатоличення, безземельних селян не було. Кожен мав своє господарство. Хтось був заможнішим, хтось біднішим, останній наймався на період жнив чи йшов на інші сезонні роботи, щоб призаробити.</p>
<p><span style="color: #000000;">Сергій Робітницький із Клеваня у своїх спогадах порівнює заробіток селянина за Польщі і за радянської влади.</span></p>
<blockquote>
<p><span style="color: #993300;"> «При Польщі так оплачувався труд на селі: жнець отримував за день пуд зерна (це 16 кілограмів), косар 1,5 пуда зерна, тобто 24 кілограми. В якій сім’ї було багато робочих рук – допомагали тим, де були ще дрібні діти, або де їх зовсім не було. Крім плати, давали добрий обід, а при завершенні робіт влаштовували дожинки: пишне пригощання з випивкою, обрядовими співами і т.д. Кожен старався не осоромити себе і готувався до цього, а дехто запрошував ще й музик! </span><span style="color: #993300;">А в колгоспах, якщо отримували за трудодень по 2-3 кілограми, то більшовицька пропаганда зчиняла такий крик про заможність колгоспників! … За трудодень отримували по 250 грамів зерна, і то тільки за першу половину року. Начальство обіцяло повністю розрахуватися потім. Але я щось не пам’ятаю, щоб люди отримували за другу половину року».</span></p>
</blockquote>
<p>Найкричущіша різниця у тому, що господар за Польщі був незалежним. Він тяжко працював на своєму господарстві. Але коли заплатив податок – ніхто не мав до нього діла. Колгоспна система робила з селян кріпаків, які не належали самим собі. Їм не давали господарювати на землі так, як вони уміли й знали, що треба так орати, так сіяти, так і у таку пору збирати збіжжя. Саме так, як це з правіку робили їхні батьки, діди й прадіди, а не як велить начальство і накинутий із району план.</p>
<p> </p>
<p> </p>

Додатково

Джерело

Посилання на джерело

http://

Автор

Перегляди

SEO

Ключові слова

Опис

Редагувати матеріал форма редагування матеріалу

Матеріал

Додатково

SEO

Головне зображення

Публікація

Статус

Оприлюднити

Категорії

Зв’язані матеріали

Теги & SEO

RSS

Підтвердження

В кошик

Langdon's Birthday

Frodo Updated His Profile

Nora Joined Mailing List

Cron Job 254 Executed