RvNews | Dashboard

Матеріал

06:37 13.08.2017 10283

Заголовок

Постійне посилання: https://www.rvnews.rv.ua/post/view/1502595422-i-vidno-za-polem-selo-barmaki

Підзаголовок

Короткий опис

Текст

<p><strong>Село Бармаки адміністративно відноситься до Великожитинської сільської ради, а фактично майже зрослося з обласним центром. </strong></p>
<p><strong>Жителі Бармаків давно протоптали доріжку навпростець через луг і поле до найближчої зупинки міського транспорту, аби швидше добратись у Рівне, де вони в більшості працюють, а діти – до школи. </strong></p>
<p><strong>Містяни все більше придивляються до мальовничих бармацьких пагорбів, щоб прикупити там клапоть землі і збудувати свою власну добротну оселю. Ось так і йдуть назустріч одне одному – село і місто.</strong></p>
<div class="image-in-post-container">
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/65b31c9e42174db83abd0d8f801eba98.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Бармаки сьогодні. Вид на Рівне. Фото В. Челишкіна</div>
</div>
</div>
<h2 style="text-align: center;"><strong>Історичні відомості про Бармаки</strong></h2>
<p>Історичні відомості про Бармаки доволі скупі. Відомий волинський краєзнавець ХІХ ст. Тадеуш Стецький один із перших, хто дослідив історичне минуле невеличкого волинського села: «Село збудоване на схилі височин, а на вершку стоїть дерев’яна церква, мурований дім властителя і корчма. При селі джерела і став. Тут видобувають багато крейди, котра у горішніх верствах має багато кременю. Недалеко від села є десять курганів, один з них – у центрі –найбільший. Історичні відомості сягають XVI ст., коли село належало до великих маєтків князів Острозьких, до ключа рівненського.</p>
<p>По тому Беата Острозька віддала рівненський замок Б. Лаському. Село Бармаки завжди ділило долю маєтків рівненського ключа. За часів Станіслава Любомирського, властителя с. Бармаки, село було приділене для утримання псарні, а пізніше його частини перепродажами переходять з рук у руки.</p>
<p>В згадках 1570 р. Бармаки згадуються як власність воєводи Сєрадського Альбрехта Ласького, пізніше належало до волинських землян Федора і Яцька Омелянських. Церква Івана Богослова з 1773 р. стоїть на місці ще старшої. Селянських господарств в кінці XIX ст. було 27 і жителів 291. В XVII ст. було власністю Яна Замойського. В 1911 р. велика власність належала до Зеленських».</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/66a43fe9c2a3de15369e059bcfbc2847.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Бармацькі пагорби. Фото В. Челишкіна</div>
</div>
<h2 style="text-align: center;"><strong>Заповідне урочище «Бармаківське»</strong></h2>
<p>Унікальністю цієї місцини є заповідне лісове урочище «Бармаківське», яке знаходиться на відстані 0,5 км від с. Бармаки і займає площу 22, 4 га. Це балка з перепадами висот від 220 до 240 метрів. У схилах балки виходять на поверхню четвертинні лісоподібні суглинки, характерні в цілому для Волинської височини. У 1983 році на цій ділянці для збереження та відтворення рідкісних видів комах, які занесені до «Червоної книги України», створено ентомологічний заказник місцевого значення, який внесено у природно-заповідний фонд Рівненщини. У 2005 році категорію ентомологічного заказника змінено на заповідне урочище. Найціннішою частиною урочища є ділянки південної експозиції з виходами крейди.</p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/b652f2400f290abd4db53bb9e642655b.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Бармацькі простори. Фото В. Челишкіна</div>
</div>
<h2 style="text-align: center;"><strong>«У тій річечці було багато риби. Ми її кошиком ловили…»</strong></h2>
<p>З 1945 року мешкала у Рівному Євгенія Пилипівна Ющук (в дівоцтві Гуменюк). Вона корінна бармачанка. Пам’ятала рідне село ще з 30-их років минулого сторіччя і я встигла записати від неї спогади.</p>
<p><span style="color: #993300;"><em>«Народилася я на хуторі Нарада в с. Бармаки, – розповідає Євгенія Пилипівна. – Цей хутір був там, де джерело, поруч із трасою. Усього було там хат із сім. А джерело колись було гарне, чисте. Ще довго туди за смачною водою приїжджали рівняни. Був там фільварок пана Ліпінського. Добрий був пан. Всі люди про нього добре відгукувались. Мав він хату в селі, то у 1939 році в тій хаті розташували школу.</em></span></p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/4826e634c756e3adae50ad636203109b.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Бармаки. Фото В. Челишкіна</div>
</div>
<p><span style="color: #993300;"><em>Село наше було невеличке, хат зо сто. Через село протікала річечка, яка прямувала до Шпанова. На ній місточки. У тій річечці було багато риби. Ми її кошиком ловили. Я ще була малою, але пам’ятаю, що у селі був млин. Була у Бармаках дерев’яна стара церква, побудована в ім’я Івана Богослова. За радянської влади церкву розібрали й вивезли у Великий Житин на ферму і там спалили. Лише там, де був іконостас, залишився хрест. Його ніхто не знищив. Тепер на тому ж місці побудована цегляна церква.</em></span></p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/549521191c1f8413288e55cee9ede4d0.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Бармаки сьогодні. Риби ловити вже ніде. Фото В. Челишкіна</div>
</div>
<h2 style="text-align: center;"><span style="color: #993300;"><em><strong>«Осінню совєти прийшли, а навесні вже був колгосп…»</strong></em></span></h2>
<p><span style="color: #993300;"><em>В церкві правилось і за поляків. За німців правилось українською мовою. За Польщі служив у нас священик із Малого Житина, мав дві парафії, їздив коником і не раз мене до церкви підвозив. А за німців був священик Бондарчук, який до війни був у нас вчителем.</em></span></p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/00762b571d3892584238e20eece9465d.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Учні Бармацької "повшехної" школи. 1937 р.</div>
</div>
<p><span style="color: #993300;"><em>Мої батьки Пилип Єрмолаєвич і Антоніна Прокопівна були простими селянами, мали 6 га землі на хуторі й ростили нас, трійко діток, – мене і двох синів. В селі на нас казали «карпилівці», бо батьки були родом із с. Карпилівка. Коли прийшли у 1939 році совєти, то створили в Бармаках самий перший колгосп. Осінню прийшли, а вже навесні був колгосп. Прізвище першого голови колгоспу я не пригадую, але добре засіло в пам’яті, що по-вуличному його називали «Слєзняк». Був він наш, бармацький.</em></span></p>
<h2 style="text-align: center;"><span style="color: #993300;"><em><strong>«Що ти, куркуль, так глибоко ореш, це тобі не вдома!»</strong></em></span></h2>
<p><span style="color: #993300;"><em>Забрали у мого батька все – коней, віз, січкарню, манеж, віялку, зерно. Почав батько працювати в тому колгоспі, як звик, по-хазяйськи працював. А йому: «Що ти, куркуль, так глибоко ореш, це тобі не вдома!». Батько й покинув працювати в колгоспі. Дороги будувати пішов. Зарахували нас до куркулів і хотіли вивезти. Таких, як ми, три чи чотири сім’ї у Бармаках було. Вже був призначений день вивезення, але розпочалася війна. Німці стали бомбити. Це нас і врятувало від Сибіру. </em></span></p>
<p><span style="color: #993300;"><em>Коли зайняли село німці, то землю людям назад повіддавали. </em></span></p>
<p><span style="color: #993300;"><em>А як визволили нас від німців, то батька у березні 1944 року забрали на фронт. Був він артилеристом, аж до Берліна дійшов.</em></span></p>
<p><span style="color: #993300;"><em>Після війни були арешти і у нашому селі. Перевдягнуті кадебісти вночі під видом повстанців приходили до людей і просили дати їм одяг чи їжу. До нас теж одного разу прийшли, довго стукали у віконниці, але мама їх не впустила. Сказала, що все виздихало у хліві. Пішли вони від нас до наших сусідів Мамчурів. Ті впустили їх до хати, дали поїсти. А потім через це жорстоко поплатилася вся сім’я. Наступного дня до них прийшли і усю велику багатодітну сім’ю вивезли до Сибіру. Залишився лише зі старшою сестрою дворічний синок Мамчурів. Вона його й вигляділа. Потім він став головою сільради в Городищі.</em></span></p>
<h2 style="text-align: center;"><span style="color: #993300;"><em><strong>«Ми бачили, як бігла полем жінка-єврейка, яка втекла з-під розстрілу у Сосонках…»</strong></em></span></h2>
<p><span style="color: #993300;"><em>У 1937 році я почала навчатися у Бармацькій початковій школі, яка містилася у хаті батюшки. Мова навчання була – українська, а польську вивчали. Як прийшла радянська влада, то нас перевели на рік у менші класи, мотивуючи це тим, що за Польщі ми не так вчилися. Коли зайняли село німці, то школу зразу не закрили. Я тоді вчилася у 5-му класі, навчання, як і раніше велося українською мовою, лише замість польської запровадили вивчення німецької мови. </em></span></p>
<p><span style="color: #993300;"><em>Була призначена в селі німецька влада. Німець, який керував селом, людям зла не чинив, іноді заходив у школу. В мене зберігся документ 1943 року про закінчення початкової школи, де мої оцінки проставлені українською і німецькою мовами.</em></span></p>
<p><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/b6efb33851f86023d037b3eee9d30b99.jpg" alt="null" /><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/58fdf9f7717a76fdad4035a02fdf9990.jpg" alt="null" /></p>
<div class="image-in-post-caption"><span style="color: #993300;"><em>Зі спогадів війни, у моїй пам’яті назавжди закарбувалась картина, як бігла полем жінка-єврейка, яка втекла з-під розстрілу у Сосонках. Ми це бачили на уроці через вікно. Учитель не дозволив залишити клас.</em></span></div>
<p> </p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/6d4e048e5881f7948134c293193dfa6a.jpg" alt="null" /></div>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/aa298e48f063ffc75e6a14cc28754c3d.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Документи з сімейного архіву Ющуків</div>
</div>
<p><span style="color: #993300;"><em>Ніколи не забуду ще одну страшну картину: як німці привозили на кладовище Грабник мертві мерзлі тіла полонених і як дрова скидали їх у викопані там рови. Ми з матір’ю саме за чимось приїхали до міста. Побачивши це, я подумала: чому тут не правлять батюшки панахиду? </em></span></p>
<p><span style="color: #993300;"><em>У 1944 році німці сильно бомбили дорогу поруч з селом. Спершу скидали такі ліхтарики, а за ними кидали бомби. Було дуже страшно.</em></span></p>
<p><span style="color: #993300;"><em>Вся моя шкільна наука так і скінчилась у 1943-му. В одинадцять років я перенесла тяжку хворобу – вірусний менінгіт. Врятували мене наші лікарі з лікарні, що знаходилась на вулиці Дворецькій у Рівному. І хоч я гарно вчилася в школі, надалі батьки вже боялися віддавати мене на навчання, щоб не погіршилось здоров’я.</em></span></p>
<p><span style="color: #993300;"><em>У 1945 році я пішла працювати у швейну майстерню, яка знаходилась на вулиці Леніна у Рівному. Був тоді такий «Спецторг КДБ», а при ньому швейна майстерня, в якій працювали в основному люди із тюрми. Хороші спеціалісти-кравці добре і швидко навчили мене шити одяг. Дали нам ще на підмогу двох полонених німців, які також були дуже добрими кравцями. Я у них також багато чому навчилася. Коли ж ішла на роботу, то приносила і їм щось поїсти, бо ж вони були голодні. У одного з них удома, в Німеччині, залишилось п’ятеро дітей.</em></span></p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/fcf775205476d59a78125d3ccd33a6c6.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">У Бармацькій школі. Євгенія Гуменюк у верхньому ряду третя зліва</div>
</div>
<h2><span style="color: #993300;"><em><strong>«Мій свекор і батько Леоніда Макаровича Кравчука були ровесниками…»</strong></em></span></h2>
<p><span style="color: #993300;"><em>У 1953 році я вийшла заміж. Мій чоловік Федір Ющук був родом із села Великий Житин. Його батьки Самуїл і Христя Ющуки були сусідами Макара і Хими Кравчуків – батьків першого Президента України Леоніда Кравчука. Мій свекор і батько Леоніда Макаровича були ровесниками. Разом їх і на фронт забрали. Макар Кравчук загинув у Білорусії, а мій свекор спочатку потрапив до німців у полон, але якось пощастило йому звідти вибратися й повернутися у село. Під час війни у хату Кравчуків влучила бомба і сім’я з трьома дітьми змушена була жити в сушарні.</em></span></p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/c2b818deee1536c363bcde9b13c7dbed.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Фото 50-х рр. З родинного архіву Ющуків</div>
</div>
<h2 style="text-align: center;"><span style="color: #993300;"><em><strong>Як Самуїл Ющук житинців врятував</strong></em></span></h2>
<p><span style="color: #993300;"><em>На Спаса прийшли житинці до церкви святити яблука, а німці зачинили усіх людей у храмі і почали обкладати церкву околотами соломи, щоб підпалити. Люди кричать, голосять діти… А Самуїл Ющук, який у полоні трохи вивчив німецьку мову, почав щось кричати через двері до німців, переконував їх не чинити біди. І сталося диво. Німці випустили людей і церкви палити не стали. В селі довго пам’ятали про те, як Ющук врятував їх.</em></span></p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/26987c7d448d32991fb9f75a23fb968b.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Ющук Самуїл. Фото з архіву Ющуків</div>
</div>
<p><span style="color: #993300;"><em>Однак самому Самуїлові Ющуку 1944 році дорога знову простелилася на фронт. Додому він більше не повернувся. Прийшла похоронка, що загинув у Кенігзберзі. Свекрусі потім звідти лист прийшов, що піонери розшукали його могилу. </em></span></p>
<h2 style="text-align: center;"><span style="color: #993300;"><em><strong>Леонід Кравчук з матір'ю і вітчимом був у нас на весіллі...</strong></em></span></h2>
<p><span style="color: #993300;"><em>Як товаришували Макар Кравчук і Самуїл Ющук, так і їхні вдовиці також були подружками. Обидві працювали в колгоспі, ходили в ланку. Потім створили нові сім’ї. І у Леоніда, і в мого чоловіка були вітчими. Добрі люди, гріх жалітися. А жінки дуже гарно співали. Ющуки жили через дорогу від Кравчуків. </em></span></p>
<p><span style="color: #993300;"><em>Як стали ми готуватись до нашого весілля, то я просила Леоніда Кравчука, щоб прийшов нам грати на весіллі. Він відмовився, бо його товариш не підтримав. Взагалі Леонід був гарний хлопець, ввічливий, мене на «Ви» називав, хоча я була від нього старшою лише на п’ять років. Свекруха моя у його матері позичила нам на весілля мідні обручки, бо ж біднота тоді була. </em></span></p>
<p><span style="color: #993300;"><em>Вінчались ми у Бармаках. Леонід Кравчук з матір’ю і вітчимом був на нашому весіллі. Знати б тоді, що то буде колись така велика людина. Невдовзі після нашого весілля поїхав він на навчання. Відтоді став рідко бувати в селі.</em></span></p>
<h2 style="text-align: center;"><span style="color: #993300;"><em><strong>Все життя – робота і труднощі</strong></em></span></h2>
<p><span style="color: #993300;"><em>Згадую своє життя, що так швидко сплинуло і все перед очима стоїть то робота, то діти, а все більше – труднощі. Після народження другої доньки так тяжко захворіла, що й надії на життя вже не було. Але, Богу дякувати, прийшов до мене, тяжко хворої, лікар Борис Квашенко і визначив таке лікування, що підняло мене на ноги. Нікому не довірив лікування і тримав мене під своїм контролем. Сам додому приїжджав, давав слушні поради. Добра залишилась про нього пам'ять.</em></span></p>
<div class="image-in-post-container"><img src="http://admin.rvnews.rv.ua/uploads/600x400/2017/08/13/ca418010d279602e74c99f145581dd8d.jpg" alt="null" />
<div class="image-in-post-caption">Євгенія Ющук-Гуменюк. Фото Г. Данильчук</div>
</div>
<p><span style="color: #993300;"><em>Ото сяду й згадую пережите. Село мого дитинства згадую, батьків, братів, сусідів, яких вже немає на цьому світі. Ту найсмачнішу, найсолодшу воду із нашого бармацького джерела, яке сьогодні перетворилося на болото. Все відходить…»</em></span></p>
<p>Важко переступає власним подвір’ям, спираючись на палицю, поважна немолода жінка. Все ще хочеться зробити, усьому дати лад, а дітям – раду й пораду, але ноги вже не слухаються. Усмішка осяює її обличчя лише тоді, коли притискаються до неї її щебетливі правнуки. Мабуть, у них і є те справжнє щастя.</p>
<p> </p>

Додатково

Джерело

Посилання на джерело

http://

Автор

Перегляди

SEO

Ключові слова

Опис

Редагувати матеріал форма редагування матеріалу

Матеріал

Додатково

SEO

Головне зображення

Публікація

Статус

Оприлюднити

Категорії

Зв’язані матеріали

Теги & SEO

RSS

Підтвердження

В кошик

Langdon's Birthday

Frodo Updated His Profile

Nora Joined Mailing List

Cron Job 254 Executed