Постійне посилання: https://www.rvnews.rv.ua/post/view/1515471435-v-ukraini-pahne-kozhne-derevce-kozhna-kvitochka-i-navit-lyudi-i-ihni-slova
«Ви коли-небудь задумувалися над тим, як пахне Україна? Ні? То дивовижний запах! Його неможливо передати словами, звуками музики, намалювати пензлем. І тільки після довго-довгої розлуки з рідним краєм відчуваєш це усім своїм єством. А, може, в той момент ти просто по-новому відкриваєш її, – дорогу, милу, прекрасну, бажану Україну, – про яку скільки почуто, вимріяно, вистраждано, і побачивши – не розчаровуєшся.
Перша зустріч: велична серпнева ніч. Небо усіяне зорями. То було зовсім інше небо. І запахло Україною. Ті запахи йшли від усього: інакше пахла хата знадвору, а інакше всередині. Пахло кожне деревце і кожна квіточка. І навіть люди окремо і їхні слова. Вони були смачні, як тії яблука, груші і сливи. Побачена Україна для мене, малої, була справжнім раєм».
Такою відчула Україну колись у своєму дитинстві, при поверненні з Сибіру Марія Немиро, рівнянка родом з Тернопілля. На жаль, нині вже кілька літ, як її немає з нами. Але Марія Михайлівна лишила по собі не тільки неабиякий етнографічний доробок, але й ці безцінні спогади, які є живим свідченням того, як сталінська каральна система безпощадно чинила розправу над українством, відсилаючи на винищення цілі родини із зовсім маленькими дітьми.
Коли після тривалого перебування в холодному Сибіру, мала Марійка нарешті побачила ту землю, на якій народилася, але яка волею долі не заколисувала її у своїх обіймах, не поїла теплим молоком, не духм'янила запахом стиглих фруктів, то вона і справді повірила маминим словам: Україна, то – казковий край.
– Батько з матір’ю побралися в 1948 році, я ж народилася на Тернопіллі в 1950, – розповідає Марія Михайлівна. – А вже у 1951 усю родину, вирвавши з корінням з рідної землі, вивезли до Сибіру. Там і пройшло моє дитинство. Я завжди думала над тим, за віщо засудили на 25 років мого двадцятирічного батька. Стрий Михайло мені розказав, як це було. Прийшли до нас із обшуком. Порилися, порилися й не знайшли нічого. Відійшли вбік, пошепталися, а через якийсь час повернулися начебто знов шукати і раптом кажуть: «Єсть, єсть патрони. Значить єсть і зброя». І за це забрали батька в тюрму до Тернополя. Його взяли в березні, а у грудні 1950 року він був засуджений на 25 років. Ще одна причина нашого виселення: мій дідусь керував «Просвітою», а до 1939 року був і війтом в селі. Напевно, тодішня влада боялася таких людей.
Мала Марійка з мамою й тіткою. 1951 р.
Край, куди привезли нашу родину, зустрів непривітно. Сіро-чорні бараки, а навкруги лише безмежна тайга. Взимку дошкуляли люті морози, а влітку – мошкара.
-Так і проходило моє дитинство, – продовжує жінка. – У бараці змайстрували грубку і всі там варили їсти. А вона страшенно диміла. Той дим виїдає тобі очі цілий день, а на вулицю вийти неможливо, бо ж страшні морози. Мати йшла на роботу, коли було ще було темно і поверталася пізно вночі. Я взагалі мало її бачила. Якось приїхала лікарка з перевіркою і каже: «У вашої дитини більма на обох очах». Мати як почула, то хотіла собі смерть заподіяти: привезла дитину здорову, а тут більма на очах. Холод, мороз дошкуляли страшно. Взимку в бараках навіть вода замерзала у відрі. Коли всі дорослі були на роботі, я ж, щоб не замерзнути, мала підкладати у грубку поліна. Але разом із тим мені наказували, щоб робила це обережно й бува не спалила барак. Тож я боялася й підходити до неї. Так і тремтіла від холоду увесь день. А ще дуже боялася, щоб мороз не заморозив маму. «Бо із ким я тоді залишуся?», – така думка постійно крутилася у голові маленької дівчинки.
Малій Марійці назавжди врізалося у пам’ять, як виселені «на білі ведмеді» українці трепетно шанували свої звичаї та традиції. І переконана, що багато в чому саме очікування свята, а потім і його зустріч допомагали вижити і дочекатися повернення додому.
– Найяскравіше пам’ятаю Різдво, коли колядували і щедрували, організовували Вертеп. Ще Великдень, – пригадує Марія Михайлівна. – Усі хотіли спекти паску, а пекти немає в чому та й немає з чого, але всі мають пекти паску і край. Всякими правдами і неправдами шукали можливості десь купити кілька яєць, економили таке-сяке борошно. А переважно намочувалася жменя манки і туди додавалося трішки борошна. І така маленька пасочка випікалася в горнятках чи кухликах. І на свято вдосвіта збиралися в одному бараці й відбувалася служба Божа, читалося Святе письмо. Усі знали, як це робиться, адже удома всі церкву відвідували. А вже після служби цілувалися, плакали, згадували… А коли розговілися, чим Бог пошле, то була гаївка. Вона була така довга, бо ж виходили якось розважитися усі. Татари, які жили з нами поряд, якщо хотіли побачити, як то українці святкують Великдень, то вилазили на дерева та звідти дивилися.
Найщасливішими в житті малої Марійки були хвилини, коли мама Катерина приходила з роботи. Вони разом лягали на нари і мама розказувала Марійці казочку або співала. Казочка завжди була одна і та ж сама. Про Україну!!! То, швидше, була не казочка, а просто розповідь-спомин про рідний край, з якого усю родину вирвали з корінням та завезли далеко-далеко. Та казкова Україна була для дитини як жива істота. Мама розповідала, а Марійка слухала, уявляла і жила тою небаченою Україною, казковою країною.
– У 1955 році мамі дозволили разом зі мною навідатися в Україну, – поринає у спомини Марія Михайлівна. – Їхали дуже довго, до двох тижнів, і я все питала: «Де ж тая Україна?» Вночі ми приїхали на станцію Потутори, що за десять кілометрів від Литвинова, нашого рідного села. Нас приїхала зустрічати підводою дідусева сестра Катерина. А ми такі змучені дорогою. Мати трясе мене сонну: «Вставай, доню, Україна! Я відкрила очі й побачила таке зоряне небо, яке не бачила ніколи в житті і яке ніколи не забуду. А довкола темно. Я й кажу мамі: «Якась вона темна!» і впала на духмяне сіно на возі. А тоді вона так запахла, та Україна!
У нас дуже багато написано про Україну, але як вона пахне, немає ніде. Стояв серпень. Сушилися яблука, груші, сливи. Ще пахли квіти. Вся Україна була у квітах. Це була разюча різниця між тим, що я бачила в Сибіру, і що побачила тут, в Україні.
А після повернення з рідної землі до місця виселення, трапилася з Катериною Білецькою біда: жінку в тайзі привалило деревом. Перелом хребта, костей. Сподівань, що вона виживе, було мало. Та все ж молодий організм подолав недугу. Проте трагедія прискорила від’їзд родини в Україну. Батька, який відбував покарання на Колимі, амністували, бо як виявилося, ніяких доказів його вини не було. А мати-каліка була вже непотрібна, бо не могла виконувати важких робіт.
Проте рідна Україна зустріла виселенців не дуже гостинно.
– Ми повернулися додому першими, у 1956 році. А вже 1958 році повернулися дідусь, бабуся, дядько зі своєю дружиною та дітьми, рідна батькова сестра. Ніколи не забуду, як мій дідусь схопився за голову і, схилившись над столом, сказав: «Боже, Боже, що вони зробили з моїм народом?». Навіть у Сибіру ми мали більше внутрішньої свободи – співали своїх пісень, розмовляли, неволя нас здружила. А тих, котрі залишилися на рідній землі, за такий короткий час система зробила рабами. Я, дитина, не раз, бувало, що шкодувала за Сибіром, бо там мені все було ясно і зрозуміло. А тут, на Україні, я була чужою серед своїх.
Усе пережите, побачене та вистраждане Марія Немиро вважала за обов’язок передати майбутнім поколінням. Свої дитячі спогади вона виклала в книзі «На чужій землі. На землі рідній» як застереження, щоб ніколи не повторилася у житті рідного народу подібна трагедія та присвятила цю книжечку своїй матері Катерині Білецькій і всім тим, хто боровся за Україну.
Ось що сказала Катерина Білецька в час, коли Україна у 1991 році стала незалежною з приводу того народу, який до того щасливого майбуття, за яке згинули тисячі патріотів, дожив:
«…Не раз так собі згадую, як то колись було… Як то люди воювали. Як вони хотіли свого рідного краю. А тепер ми сє дожили до того, що нас проголосили, що ми вже незалежні, що ми є вільна Україна. Як би були ті роки колись, що тепер, то я не розумію, як би той народ дружно жив, як би сє тішив. А тепер наші люди самі не знають, що вони хочуть, що їм тра і чого незадоволені. Хто має багато – хоче ще більше. Поробилисє якимись яничарами. Перекувала їх та комуна хто зна на який лад».
Спогадом про те, що зафіксувала чіпка дитяча пам’ять про життя в Сибіру є мікроновели Марії Немиро «Із книги життя». Це короткі, але такі яскраві й промовисті історії, на основі яких можна знімати фільми.
Кінчилася Європа, починалась Азія. Потяг став. Навпроти – другий.
– Люди!!! Ви звідки?
– З України!!!
Полетіло у вікна. У двері. У простягнуті руки, долоньки, очиці…
Картузи. Свистки. Матірщина. «Гани в тупик!» Довго ми там стояли. Декілька днів. Без води і їди. Багато наших там лишилося. Більше вже ніде не висовувалися – аж до кінця.
Обід
Марина варить обід. Баняки різні. Плита одна. На весь барак. Вариться. Підійде, подивиться, що википіла вода, доллє, і знову вариться.
– Що ви там, Марино, варите нині?
Марина «недочула». Стара Прокопиха підійшла, заглянула. Щось подумала…
– Ходіть, Марино. Я ще маю з України жменю круп. Гріх так воду мучити.
Вічна мудрість
Спочатку було від діда, а вже потім я прочитала в Езопа. Мошкара сибірська. Тне!!! Всі ходять, як пасічники. В масочках. А на дітей не шили. Тнуть комарі, що нема ради. Стоїть кінь. Весь у ранах. А вони – доїдають. Рана на рані. Беру лозину і махаю. Вже сили нема відгонити. Прийшов дід.
– Не гони. Бо ті, що лазять – вже наїлись. Не так тнуть. А ти відгониш, прилітають свіжі і ще гірше кусають.
І я так думаю. Хай вже дехто нажереться, бо ще голодніші прийдуть.
Катерина Білецька
розправа над українством
сталінська каральна система
як пахне Україна
Марія Немиро
рівненські новини
новини рівненщини
новини рівного
рівне
Вибрано елементів :
Перетягніть файли сюди, щоб завантажити
або
Максимальний розмір файлу : 50 Мб
Вибрані елементи